Реферат Розвиток та складові науково-технічного потенціалу

ЗМІСТ

Вступ .3

Розділ І. Розвиток науково-технічного потенціалу .5

1.1. Український та світовий досвід здійснення науково-технічної діяльності……………………………………………………………………………5

1.2. Державне регулювання науково-технічної діяльності .23

Розділ ІІ. Складові науково-технічного потенціалу 29

2.1. Матеріальна база 29

2.2. Наукові кадри та інтелектуальний продукт .34

2.3. Продаж ліцензій 45

Висновок 53

Список використаної літератури .55

Додатки .58

ВСТУП

Тема курсової роботи є вкрай актуальною для дослідження, оскільки науково технічний потенціал - це потенційні можливості і рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Методологічною основою дослідження сутності науково-технічного потенціалу може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення в житті суспільства в центрі уваги ставитися трудова людська діяльність.

Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка та технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежно від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв'язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її зв'язок з технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив вона сама не може існувати без них.

У сучасних умовах процес здійснюється з двох взаємопов'язаних напрямках. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. По-друге, наукові знання втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом особистої орієнтації науки. У ході розгортання науково-технічного потенціалу все чіткіше проявляється ця тенденція, все наочніше стає об'єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального чиннику матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.

Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а також, є безпосередньо продуктивною силою.

Розвиток науково-технічний потенціал - докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

В даній курсовій роботі були досліджені питання українського та світового досвіду здійснення науково-технічної діяльності, державного регулювання науково-технічної діяльності, складових науково-технічного потенціалу: матеріальної бази, наукових кадрів та інтелектуального продукту, продажу ліцензій.

Під час написання роботи були використані такі методи наукового дослідження як методи аналізу та синтезу, узагальнення.

Дана тема курсової роботи розкривається у наступних розділах: розділі 1 “Розвиток науково-технічного потенціалу”, розділі 2 “Складові науково-технічного потенціалу”.

Розділ І. Розвиток науково-технічного потенціалу

1.1. Український та світовий досвід здійснення науково-технічної діяльності

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постій­не вдосконалення є фундаментальними закономірностями еконо­мічного життя людства. Він заснований на прогресі науки і техніки.

Наука — це особливий вид людської діяльності, спрямованої на виробництво нових знань про природу, суспільство та мислення. Під поняттям техніка розуміють сукупність засобів праці, що вико­ристовуються у виробничих цілях та для задоволення особистих потреб людини.

Нові знання матеріалізуються в нових засобах праці, задоволен­ня одних потреб породжує інші. З'являються нові ідеї та розробки, створюються досконаліші техніка, технологія і предмети спожи­вання. Вони зумовлюють і формують необхідні умови для подаль­ших кількісних та якісних зрушень у сфері наукових досліджень, технічних розробок виробництва та споживання. Така приблизно схема дії науково-технічного прогресу, що є безперервним про­цесом розвитку науки, техніки, технології, виробництва і спожи­вання,

Науково-технічна діяльність (НТД) здійснюється у двох формах: ево­люційній та революційній.

Еволюційна форма НТД має місце, коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, удосконалюються на основі вже ві­домих наукових знань. Прикладом цієї форми НТД є розвиток енер­гетичної техніки, заснованої на принципі використання кінетичної енергії пари — від простої парової машини до парогенераторів ве­личезної потужності.

Революційна форма НТД означає перехід до техніки і техно­логії, що побудовані на принципово нових наукових ідеях. Прикла­дом цієї форми є перехід від ручних знарядь праці до машинних, заміна енергії пари на електричну, застосування лазерної та інших сучасних технологій тощо.

Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призводять до суттєвих змін у трудо­вому процесі, передбачають розширення продуктивних можливо­стей людства. Тому в цьому випадку йдеться про науково-технічну революцію [21, 243].

Головне питання, на яке прагне відповісти теорія економічного зростання, зводиться до того, яким чином можна збільшити реальний обсяг номінального продукту в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості. Відповідь на це питання має практичне значення, так як його вирішення дозволяє подолати обмеженість ресурсів і, отже, розширити можливості економіки задовольняти потреби суспільства. Незважаючи на те, що економічне зростання - це лише один з критеріїв економічного розвитку, в макроекономіці частіше за все аналізують саме його, так як при вимірюванні процесу економічного розвитку виникають труднощі.

Під економічним зростанням національного господарства мається на увазі такий його розвиток, при якому збільшується реальний національний прибуток. Економічний зростання - це характерна особливість сучасного світу. Країни зростали по чисельності населення, за загальними масштабами виробництва і зайнятості; по реальному національному продукту; по рівню життя типової сім'ї в цей час в порівнянні з рівнем життя; по кількості вільного часу після роботи; по мірі полегшення важкого, втомливого труда, який раніше був долею людини, що заробляє на життя. Все це, окремо, і в цілому, - аспекти економічного зростання.

Для того, щоб суспільство могло жити сьогодні й у майбутньому, процес виробництва повинен постійно повторюватися, відновлюватися, тобто необхідний процес відтворення. При здійсненні останнього виникають певні економічні закони. Навіть у визначенні сутності категорії "закон" виділялась така його риса, як постійна повторюваність, сталість. Щоб дія економічного закону могла проявитися, необхідно не менше 5-7 років. У процесі відтворення виникають закони розвитку й функціонування технологічного способу виробництва (у тому числі закони розвитку продуктивних сил та їх речової форми), закони розвитку виробничих відносин, або відносин власності, а також закони, властиві всьому суспільному способу виробництва (наприклад закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил) [21, 24].

Відтворення сучасної системи продуктивних сил України здійснюється у результаті взаємодії таких її основних складових елементів, як робоча сила, засоби та предмети праці, наука, використовувані людьми сили природи, форми й методи організації виробництва, а також інформація. Найважливішим у цій системі є постійне відтворення складної робочої сили, тобто такої робочої сили, яка має високий рівень освіти, кваліфікації, культури, прагне постійно вдосконалювати їх. Важливою умовою відтворення за сучасних умов є необхідність випередження робочою силою рівня техніки, форм і методів організації праці тощо. Лише за таких умов робітник може швидко пристосовуватися до появи нової техніки, до нестандартних ситуацій, що виникають у процесі виробництва. Інакше при появі більш досконалої та складної техніки остання не буде використовуватися до того часу, поки не будуть підготовлені робітники належної кваліфікації, освіти.

Економічне зростання є процесом збільшення потенційного і реального валового національного продукту, зміцнення економічної могутності України. Теорія економічного зростання аналізує чинники, або процеси, що забезпечують зростання, та сили, які зумовлюють швидке зростання могутності країни чи навпаки.

Економічне зростання може визначатися та вимірюватися двома взаємозв'язаними способами:

· як збільшення реального ВНП чи ЧНП протягом певного часу;

· як збільшення за той же період реального ВНП чи ЧНП на душу населення.

Зростаюча економіка характеризується приростом річного реального продукту, що може бути використаний для ефективнішого задоволення існуючих потреб або для розробки нових програм. Збільшення реальних заробітків розширює можливості будь-якої сім'ї без обмеження можливостей і благ для інших.

Для реалізації зростаючого виробничого потенціалу економіка країни повинна забезпечити повне використання ресурсів, а для цього необхідно підвищення рівня сукупних видатків.

На процес економічного зростання впливають також чинники розподілу. Для більш раціонального використання виробничого потенціалу слід забезпечити не тільки повне залучення ресурсів в економічний оборот, але й найефективніше їх виведення з цього обороту, тобто їх утилізацію [17, 126-127].

Однієї лише здатності до нарощування виробництва недостатньо для розширення загального випуску продукції. Необхідно також реально використати зростаючий обсяг ресурсів та розподілити їх таким чином, щоб отримати максимальну кількість корисної продукції.

Важливо відзначити, що чинники пропозиції і попиту, які впливають на економічне зростання, дуже взаємозв'язаніміж собою. Так, низькі темпи впровадження нововведень і капіталовкладень можуть стати головною причиною безробіття. І навпаки, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу» а також уповільнює зростання видатків на дослідження.

З практики найбільш розвинених країн можна винести те, що основною запорукою економічного зростання є розвиток науки та технологій. Спочатку це був розвиток промислових технологій, потім біотехнології, а вже зараз - швидкий розвиток інформаційних технологій, які забезпечили незаперечне економічне та політичне лідерство цих країн у світі.

До цього привів динамічний розвиток наукових лабораторій, науково-дослідних інститутів тощо, першопричиною котрого стало прогресивне законодавство цих країн та зацікавленість населення.

Постійне відновлення робочої сили, засобів виробництва, науки, інформації, форм і методів організації праці, використовуваних людьми сил природи означає відтворення продуктивних сил. Разом з ними відтворюється їх речова форма - відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, концентрації виробництва, обмін діяльністю між людьми, тобто техніко-економічні відносини. Удосконалення цих відносин прискорює процес відтворення ефективної взаємодії всієї системи продуктивних сил.

Разом з технологічним способом виробництва відтворюється його суспільна форма - виробничі відносини, або відносини власності, тобто весь суспільний спосіб виробництва. При еволюції останнього по висхідній виробничі відносини відтворюються на все більш широкій основі.

Коли суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами сягає фази конфлікту, гострого протиборства, процес відтворення продуктивних сил і техніко-економічних відносин значно сповільнюється, у межах технологічного способу виробництва виникають і розвиваються елементи більш розвинутого, нового суспільного способу виробництва (його речового змісту), які вимагають заміни існуючих відносин власності [21, 239].

При переході від одного суспільного способу виробництва до іншого відбувається революційне оновлення виробничих відносин. Разом з тим продуктивні сили і техніко-економічні відносини забезпечують послідовність у розвитку суспільного виробництва як цілісного Історичного процесу.

Якщо відбувається висхідний розвиток технологічного способу виробництва і його суспільної форми, то у цьому випадку має місце економічне зростання. Коли ж розвиток суспільного способу виробництва здійснюється по низхідній лінії, то відбувається криза відтворювальних процесів, їх занепад.

При інтенсивному типі економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а у наш час революційна форма його розвитку - НТР, що розгортається.

Інтенсифікація виробництва знаходить своє вираження у зростанні суспільної продуктивної сили праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресурсів, при економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва. При інтенсивному типі економічного зростання ступінь використання національного багатства, економічного потенціалу суспільства зростає, у ньому (національному багатстві) здійснюються структурні перетворення. Зокрема, змінюються співвідношення між виробничими й невиробничими фондами на користь останніх, збільшується питома вага основних фондів і зменшується частка матеріальних оборотних засобів та запасів, зростає частка домашнього майна населення, особливо предметів довготривалого користування.

Існує цілий ряд інших чинників, які значно впливають на темпи економічного зростання. Наприклад, немає ніякого сумніву, що великі запаси різноманітних природних ресурсів, якими володіють США, внесли вагомий внесок в економічне зростання країни. Хоч велика кількість природних ресурсів є могутнім позитивним чинником економічного зростання, це зовсім не означає, що країни з недостатніми запасами приречені на невисокі темпи економічного зростання. Притому, що в Японії природні ресурси обмежені, темпи економічного зростання цієї країни в післявоєнний період були значними.

Використання людського інтелекту, що винаходить нові товари або більш ефективні технології виробництва - найважливіше джерело економічного зростання.

За останні 250 років розвиток техніки буквально перетворив наше життя. Спочатку парова машина, потім - двигун внутрішнього згоряння, електрика і ядерний реактор замінили мускули людини і тварин як основне джерело енергії. Автомобілі, автобуси, поїзди і літаки витіснили коня і віз як основні способи пересування. Технічний прогрес продовжує змінювати наше життя і сьогодні. Лазерні програвачі, мікрокомп'ютери, текстові редактори, мікрохвильове печення, відеокамери, магнітофони, автомобільні кондиціонери істотно змінили характер нашої роботи і дозвілля протягом останніх двадцяти років [34, 207].

Науково-технічний прогрес, визнаний у всьому світі як найважливіший чинник економічного зростання, все частіше і в західній, і в вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу.

Це, як справедливо відмітив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний в своєму роді процес, об'єднуючий науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Він перебуває в отриманні нового продукту і тягнеться від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи таким чином весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

У цих обставинах інновація спочатку націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат "чистої науки", отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку, У практичній спрямованості інноваційної ідеї і перебуває її приваблива сила для підприємств, що працюють у ринковій економіці.

Заходи впливу держави в області інновацій можна поділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні і вибраною в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив.

Як правило, в період економічного спаду характерно переважання "кейнсіанського" підходу до державної економічної політики, що передбачає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; в період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.

У цей час економісти по мірі активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: в першій домінує концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція); друга характеризується переважаючим упором на ринкові відносини (США, Великобританія); третя дотримується "проміжного" варіанта в економічній, в тому числі і інноваційній, політиці: державне регулювання поєднується з низкою заходів централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвиненій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільової.

Адміністративно-відомча форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності ізспеціальними законами, що приймаються з метою безпосереднього сприяння інноваціям [34, 215].

Так, в США в 1980 р. був ухвалений закон Стівенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", який передбачає ряд заходів стимулювання промислових інновацій; створення для їх вивчення і стимулювання спеціальних організацій в рамках апарату виконавчої влади; сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок в розвиток науки і техніки. Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічиганському університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено $ 17 млн. Основна його задача - розробка і досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших коштів автоматизації виробництва. Усього з $ 133 млрд., що було витрачено у США на НІДКР в 1988 р. на частку федерального уряду доводилася майже половина - 49,3%.

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій передбачає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, в тому числі і в малих наукоємких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.

Контрактне фінансування являє собою один з елементів поширеної в цей час. системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками (в цьому випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НІДКР - наприклад, в аерокосмічній області, - а фірма-виконавець НІДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Суворо обмовляються взаємні зобов'язання і економічні санкції. У США таким чином фінансується 77% федеральних витрат на НІДКР [38, 254].

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, що використовуються різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється і в сфері Інновацій. Внаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, в яких країна може досягти лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це інформаційна технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її пріоритет. Результати і побічні продукти інформаційних інновацій стають важливим джерелом інновацій інших.

Японська модель також передбачає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології.

Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і стимулюється їх розвиток з тим, щоб потім переводити на нові технології все народне господарство.

Успіхи НТД залежать від того, яке місце наука займає в суспільстві. Світовий досвід показує, що необхідною і достатньою умовою прогресу в розвитку науки і техніки є свобода творчості.

Досвід цих країн є дуже важливим для України, котра має величезні проблеми із залученням у виробництво нових технологій.

Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва України визначаються передовсім науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-еконо­мічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, котрі є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства. Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки, НТП можна тлумачити також як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука — техніка — виробництво», що охоплює кілька стадій: фундаментальні теоретичні дослідження; прикладні науково-дослідні роботи; дослідно-конструкторські розробки; освоєння технічних нововведень; нарощування виробництва нової техніки до потрібного обсягу, її застосування (експлуатація) протягом певного часу; техніко-економічне, екологічне й соціальне старіння виробів, їхня постійна заміна новими, ефективнішими зразками [46].

Науково-технічна революція (НТР) відбиває докорінну якісну трансформацію суспільного розвитку України на засаді новітніх наукових відкриттів (винаходів), що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характер трудової діяльності людей. Зміст сучасної НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:

• перетворення науки на безпосередню продуктивну силу (втілення наукових знань у людині, технології і техніці; безпосередній вплив науки на матеріальне виробництво та інші сфери діяльності суспільства);

• новий етап суспільного поділу праці, зв'язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру (наука перебрала на себе найбільш революціонізуючу, активну роль у розвитку суспільства; сама практика потребує Випереджаючого розвитку науки, оскільки виробництво все більше стає технологічним утіленням останньої);

• прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що підтверджується скороченням проміжку часу від наукового відкриття до його практичного використання;

• інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом з метою прискорення й підвищення ефективності всіх сучасних напрямків науково-технічного прогресу;

• якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва — засобів праці (революція в робочих машинах, поява керуючих машин, перехід до автоматизованого виробництва), предметів праці (створення нових матеріалів з наперед заданими властивостями; використання нових, потенційно невичерпних джерел енергії), самої праці (трансформація її характеру та змісту, збільшення в ній частки творчості) [45, 35-36].

Науково-технічна діяльність, що завжди здійснюється у взаємозв'язаних еволюційних і революційних її формах, є домінантою (визначальним чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення ефективності виробництва. Він безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази виробництва, забезпечуючи неухильне зростання продуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на найближчу перспективу (рис. 1.1.).

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу

Рис. 1.1. Напрямки науково-технічного прогресу

За умов сучасних революційних перетворень у технічному базисі виробництва ступінь його технічної досконалості та рівень економічного потенціалу в цілому визначаються прогресивністю використовуваних технологій -— способів одержання й перетворювання матеріалів, енергії, Інформації, виготовлення продукції. Технологія стає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Якщо раніше її вважали забезпечуючою підсистемою виробництва, то зараз вона набула самостійного значення, перетворившись на авангардний напрям НТП [19, 5].

Сучасним технологіям властиві певні тенденції розвитку й застосування. Головними з них є: по-перше, перехід до малостадійних процесів через поєднання в одному технологічному агрегаті кількох операцій, що раніше виконувались окремо; по-друге, забезпечення в нових технологічних системах мало- або безвідходності виробництва; по-третє, підвищення рівня комплексності механізації процесів на засаді застосування систем машин і технологічних ліній; ті о-четверте, використання в нових технологічних процесах засобі в мікроелектроніки, що дає змогу одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягати більш динамічної гнучкості виробництва. Технологічні методи все більше й усе частіше визначають конкретну форму і функції засобів та предметів праці, а отже, ініціюють появу інших напрямків НТП, витискують з виробництва технічно та економічно застарілі знаряддя праці, породжують нові машини та устаткування, засоби автоматизації. Зараз принципово нові види техніки розробляються й виготовляються під нові технології, а не навпаки, як це було раніше, коли панував примат засобів праці. НТП у галузі знарядь праці довів, що технічний рівень та якість сучасних машин (устаткування) безпосередньо залежать від прогресивності характеристик застосовуваних для їхнього виробництва конструкційних та інших допоміжних матеріалів. Звідси випливає величезна роль створення й широкого використання нових матеріалів, що характеризує один з важливих напрямків НТП. У галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТД:

1) істотне поліпшення якісних характеристик матеріалів мінерального походження, стабілізація і навіть зменшення питомих обсягів їхнього споживання;

2) інтенсивний перехід до застосування у все більшій кількості легких, міцних й корозійностійких кольорових металів (сплавів), що став можливим унаслідок появи принципово нових технологій, які значно зменшили вартість їхнього виробництва;

3) істотне розширення номенклатури і форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів із наперед заданими та унікальними властивостями.

Сучасна науково-технічна діяльність України подана у додатках 1, 2, 3.

Перша тенденція виявляється в значному збільшенні випуску низьколегованої сталі, листового і термообробленого прокату, поширенні порошкової металургії, беззливкового прокату кольорових металів, що забезпечують підвищення надійності й зниження металомісткості різних технічних конструкцій; друга тенденція — у всезростаючому використанні як конструкційних матеріалів алюмінію, титану, магнію та їхніх сплавів, що уможливлює кількаразове (2—10 разів) зменшення маси машин (устаткування), транспортних засобів тощо; третя тенденція, найперспективніша за своєю прогресивністю та економічною ефективністю, — у випереджаючому розвитку виробництва полімерних, композиційних (полімерних із наповнювачем.) і керамічних матеріалів, що порівняно з традиційними мають більш високу термічну, абразивну та ерозійну стійкість, меншу питому щільність, є інертними до агресивних середовищ, а нерідко мають цілком унікальні властивості, завдяки чому стають незамінними конструкційними матеріалами для багатьох найновіших типів сучасної техніки [36].

До сучасних виробничих процесів ставляться такі вимоги, як досягнення максимально можливої безперервності, безпеки, гнучкості й продуктивності, що можуть бути реалізовані лише за відповідного рівня їхньої механізації та автоматизації — інтегрованого та завершального напрямку НТД. Механізація й автоматизація виробництва, яка відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною, у своєму безперервному розвитку послідовно, паралельно або паралельно-послідовно переходить від нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми.

За умов інтенсифікації виробництва, гострої необхідності багаторазового зростання продуктивності праці та радикального поліпшення її соціологізації, докорінного підвищення якості виробів автоматизація виробничих процесів стає стратегічним напрямком НТД для підприємств більшості галузей народного господарства.

Пріоритетне завдання в Україні полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматичних машин та агрегатів часто не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації зв'язано зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, передовсім у машинобудуванні та деяких інших галузях, зумовлено об'єктивною необхідністю постійно забезпечувати високоефективне використання дорогого автоматичного устаткування і достатню мобільність виробництва з частим оновленням номенклатури продукції.

Це широке впровадження взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих систем машин, апаратів, приладів, обладнання на всіх ділянках виробництва, операціях і видах робіт. Вона сприяє інтенсифікації виробництва, зростанню продуктивності праці, скороченню частки праці у виробництві, полегшенню і поліпшенню умов праці, зниженню трудомісткості продукції.

Під терміном механізація розуміється головним чином витіснення ручної праці і заміна її машиною у тих ланках, де вона ще досі залишається ( і в основних технологічних операціях, і у допоміжних, підсобних, транспортувальних та інших трудових операціях).

У процесі розвитку механізація проходила декілька етапів: від механізації основних технологічних процесів, відмінних найбільшою трудомісткістю, до механізації практично всіх основних технологічних процесів і частково допоміжних робіт. При цьому склалася певна диспропорція, яка призвела до того, що тільки в машинобудуванні і металообробці більше за половину робочих місць зайнято на підсобних і допоміжних роботах [42, 10-12].

Наступний етап розвитку комплексна механізація, при якому ручна праця замінюється машинною комплексно на всіх операціях технологічного процесу не тільки основних, але і допоміжних. Впровадження комплексності різко підвищує ефективність механізації, оскільки навіть при високому рівні механізації більшості операцій їх високу продуктивність може практично нейтралізувати наявність на підприємстві декількох немеханізованих допоміжних операцій. Тому комплексна механізація в більшій мірі, ніж некомплексна, сприяє інтенсифікації виробництва. Але і при комплексній механізації залишається ручна праця.

Рівень механізації виробництва оцінюється декількома показниками.

Коефіцієнт механізації виробництва величина, що вимірюється відношенням обсягу продукції, виробленої за допомогою машин, до загального обсягу продукції.

Коефіцієнт механізації робіт величина, що вимірюється відношенням праці, виконаного механізованим шляхом, до загальної суми витрат праці на виробництво даного обсягу продукції.

Коефіцієнт механізації праці величина, що вимірюється відношенням кількості робітників, зайнятих на механізованих роботах, до загальної чисельності робітників на даній дільниці, підприємств.

Візьмемо наприклад компанію «Кока Кола», розташовану в Україні в Броварах. Ця компанія використовує механізовану конвеєрну лінію для виробництва своїх напоїв, причому технічне забезпечення компанії дозволяє їй на території свого підприємства виробляти не тільки напій, але і тару для нього. Використання системи нових (поліпшених) фільтрів дозволило компанії досягнути такої чистоти стічних вод, що в ній водиться риба - вугірь. На підприємстві використовуються механізовані крани, машини-прибиральники, транспортери і інші машини, що безпосередньо полегшують виробничий процес.

Автоматизація виробництва - застосування технічних засобів з метою повної або часткової заміни участі людини в процесах отримання, перетворення, передачі і використання енергії, матеріалів і інформації. Розрізнюють автоматизацію часткову, що охоплює окремі операції і процеси, і комплексну, автоматизуючий весь цикл робіт. У тому випадку, коли автоматизований процес реалізовується без безпосередньої участі людини, кажуть про повну автоматизацію цього процесу.

Рівень автоматизації характеризують ті ж показники, що і рівень механізації. Це коефіцієнт автоматизації виробництва, коефіцієнт автоматизації робіт і коефіцієнт автоматизації труда. Розрахунок аналогічний, але виконується для автоматизованих роботах.

Підвищення ефективності автоматизації виробництва здійснюється у наступних напрямах:

· вдосконалення методик техніко-економічного аналізу варіантів автоматизації певного об'єкту, обґрунтований вибір найбільш ефективного проекту і конкретних коштів автоматизації;

· забезпечення умов для інтенсивного використання коштів автоматизації, вдосконалення їх обслуговування;

· підвищення техніко-економічних характеристик обладнання, що випускається, та що використовується для автоматизації виробництва.

· Автоматизація виробництва і управління виробництвом дозволяє заощадити фінансові, фізичні і людські ресурси для фірм, які застосовують роботизовану техніку в своєму виробництві і в допоміжних функціях [40, 32-33].

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка.

Обчислювальна техніка все більш широко використовується не тільки для автоматизації виробництва, але і в самих різних його сферах. Подібне залучення обчислювальної і мікроелектронної техніки в діяльності різних виробничих систем називається комп'ютеризацією виробництва.

Комп'ютеризація це основа технічного переозброєння виробництва, необхідна умова підвищення його ефективності. На базі ЕОМ і мікропроцесорів створюються технологічні комплекси, машини і обладнання, вимірювальні, регулюючі і інформаційні системи, ведуться проектно-конструкторські роботи і наукові дослідження, здійснюється інформаційне обслуговування, навчання і багато іншого, що забезпечує підвищення суспільної і індивідуальної продуктивності праці, створення умов для всебічного і гармонійного розвитку особистості.

Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. Термін, що поєднав у собі два слова "інформація" і "автоматики". Тому сучасний етап науково-технічного прогресу можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

Комп'ютеризація має статі звичайним, повсякденним явищем: персональна електронно-обчислювальна машина (ПЕОМ) ввійде у побут та на виробництво, подібно до холодильника, пральної машини, телефону у побуті. Це стає можливим завдяки мініатюризації обчислювальних пристроїв, коли, наприклад у сучасному мікропроцесорі центральний обчислювальної системи розміщується на одному кристалі кремнію розміром кілька міліметрів. Подібній мікропроцесор виконує 40 тисяч операцій за секунду, що можна порівняти з продуктивністю величезних електронно-обчислювальних машин 60-х років, а ціна його на світовому ринку становить лише кілька доларів. За прогнозами, протягом найближчих 5-6 років світовий випуск ПЕОМ досягне 35 млн. штук на рік.

Революційні зміни найважливіших параметрів електронно-обчислювальної техніки за останні десятиріччя призвели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки та технології, які можна визначити як перехід до так званої безпаперової інформації.

Інформатика в житті сучасного суспільства починає набувати виняткового значення. Зокрема, вона може здійснювати серйозний вплив на інтенсифікацію економіки, насамперед шляхом забезпечення оптимальних зв'язків між галузями промисловості, окремими підприємствами, а також шляхом вдосконалення управління, що спирається на інформатику. Від чітко поставленої оперативної інформації значною мірою залежить дотримання виробничої дисципліни.

Звичайно, у суспільстві все ще існує так звана паперова інформація, але головним носієм інформації все більше стає пам'ять комп'ютера, тобто безпаперова інформація.

Хоч навіть і у використанні персонального комп'ютера у виробництві комп'ютерні виробники вбачали недоліки. Саме в самодії персонального комп'ютера вбачили розробники його сильні і слабкі сторони. Робота з ПК передбачає постійне прийняття різних по складності рішень: регулярне архівування даних, антивірусний контроль, відновлення даних після збоїв, захист від несанкціонованого доступу та Інших, що вимагає належної кваліфікації знань. У цьому відношенні мережевий комп'ютер для виробництва просто незамінний, оскільки він володіє безперечними перевагами для організації з великою кількістю співробітників, які потребують обчислювальні машин: економія коштів починається з моменту купівлі пари мережевих комп'ютерів замість персональних і продовжується в ході їх експлуатації, як наслідок простоти обслуговування, так і через відсутність необхідності ліквідувати наслідки безграмотного або необережного використання. З іншого боку виникає необхідність в наявності висококваліфікованих мережевих адміністраторів, здатних підтримувати локальну і зовнішню мережу в зразковому стані.

Яке б враження не складалося, насправді мережевий комп'ютер - щось більше, ніж просто засіб зв'язку і інформаційного доступу. Мережевий комп'ютер був задуманий як пристрій з великою обчислювальною потужністю, і все-таки його основними функціями повинні були стати саме зв'язок і інформаційний доступ: електронна пошта, відеоконференції, організація виробництва через використання бази даних зовнішніх серверів, моделювання структурних схем. Для нормального розвитку і функціонування складного народногосподарського механізму необхідні постійний обмін інформацією між його ланками, сучасна обробка великого обсягу даних на різних рівнях управління, що також неможливо без використання ЕОМ. Тому від рівня комп'ютеризації значною мірою залежить розвиток економіки.

Розвиток комп'ютеризації викликає потребу в розробці і створенні нових засобів обчислювальної техніки, їх характерними особливостями є: формування елементної бази на зверхвеликих інтегральних схемах; забезпечення продуктивності до 10 мільярдів операцій в секунду; наявність штучного інтелекту, що значно розширює можливості ЕОМ в обробці поступаючої інформації; можливість спілкування людини з ЕОМ на природній мові шляхом мовного і графічного обміну інформацією.

Найважливішим напрямком науково-технічного прогресу, базою для всіх інших напрямів е електрифікація. Електрифікація промисловості являє собою процес широкого впровадження електроенергії як джерела живлення виробничого силового апарату в технологічні процеси, засобу управління і контролю ходу виробництва.

На основі електрифікації виробництва здійснюється комплексна механізація і автоматизація виробництва, впровадження прогресивної технології. Електрифікація забезпечує в промисловості заміну труда машинним, розширює вплив електроенергії на предмети праці. Особливо велика ефективність застосування електричної енергії в технологічних процесах, технічні засобах автоматизації виробництва і управління, інженерних розрахунках, обробці інформації, в рахунково-обчислювальних машинах. Рад важливих переваг перед традиційними механічними засобів обробки металів і інших матеріалів має електрофізичні і електромеханічні методи. Вони дають можливість отримувати вироби складних геометричних форм, точні по розмірах, відмінність до відповідних параметрів шорсткості поверхні і зміцнені в місцях обробки. Не залишається секретом, що використання енергії становить велику частину від собівартості продукції, особливо це стосується енергоємних виробництв. Який же залишається вихід, щоб знизити собівартість продукції за рахунок електроенергії, якщо просте скорочення її споживання призведе просто до зниження обсягів виробництва, а ніяк не до зниження собівартості продукції? Вихід - отримання більш дешевої енергії, отриманої за допомогою альтернативних, нових видів виробництва енергії [45].

Найбільш універсальна форма енергії - електрика. Вона виробляється на електростанціях і розподіляється між споживачами за допомогою електричних мереж комунальними службами. Припинення подачі електроенергії паралізує всі види діяльності, включаючи виробництво. Для того щоб цього не сталося - використовуються системи безперебійного живлення і автономні джерела енергії.

Потреба в енергії продовжує рости. Наша цивілізація динамічна. Розвиток будь-якого виробництва вимагає, передусім, енергетичних витрат і при існуючих формах національних економік багатьох держав можна чекати виникнення серйозних енергетичних проблем. Більш того в деяких країнах вони вже існують, включаючи і Україну.

Навіть якщо енергетичної кризи вдасться уникнути, світ, рано чи пізно, неминуче зіткнеться з тим, що основні види традиційного палива будуть вичерпані. Запаси нафти, газу, вугілля не нескінченні. Чим більше ми використовуємо ці види енергетичної сировини, тим менше їх залишається і тим дорожче з кожним днем вони нам обходяться.

Хоча кількість розвіданих запасів деяких енергетичних ресурсів, наприклад нафти, зростає, перед людством вже сьогодні встає задача освоєння невичерпних джерел енергії.

У течії наступного віку почнеться перехід до інших джерел енергії, після чого людство міцно встане на шлях створення невичерпної системи постачання енергією. Оскільки, ще існує можливість вибору між різними джерелами енергії, то вирішальне значення при цьому має вартість енергії. На відміну від нафти сьогодні в світі немає якихсь єдиних цін на вугілля. Вартість вугілля коливається в залежності від вмісту в ньому тих або інших компонентів, можливостей використання для певної мети, умовах транспортування і т.д.

До цього дня універсальним автономним джерелом, безумовно, є дизель-генератор. Він знаходить широке застосування завдяки високій надійності. Крім того, він забезпечує не тільки електроенергією, але і теплом.

Більшість джерел енергії так чи інакше забруднюють або змінюють навколишнє середовище. Лише сонце і вітер - два постачальники енергії, правда досить капризні, не вносять практично ніяких порушень в природу. Використання сонячної енергії дозволяє розширити енергетичні ресурси і заощадити значну кількість палива від екватора до 60-ої широти. Джерела енергії, що відновляються - вітрогенєратори і геліостанції, роблять перші кроки в енергетиці.

Вітроенергетика, яка використовує вітроколеса і вітрокаруселі зараз перероджується. У США вже побудовані і експлуатуються комерційні установки.

Проекти наполовину фінансуються з державного бюджету. Другу половину інвестують майбутні споживачі екологічно чистої енергії, вітроагрегати діляться на дві групи:

• вітродвигуни з горизонтальною віссю обертання (крильчаті);

• вітродвигуни з вертикальною віссю обертання (карусільні: лопатеві і ортогональні).

Ніяка людська діяльність неможлива без використання енергії. Продуктивність і, зрештою, прибуток значною мірою залежать від стабільності подачі енергії. Наявність енергії - одна з необхідних умов для рішення практично будь-якої задачі.

Хімізація виробництва - інший найважливіший напрямок науково-технічного прогресу, який передбачає вдосконалення виробництва за рахунок впровадження хімічних технологій, сировини, матеріалів, виробів з метою інтенсифікації, отриманню нових видів продукції і підвищення їх якості, підвищення ефективності і змістовності труда, полегшення його умов.

Серед основних напрямків розвитку хімізації виробництва можна відмітити такі, як впровадження нових матеріалів, розширення споживання синтетичних смол і пластмас, реалізація прогресивних хіміко-технологічних процесів, розширення випуску і повсюдного застосування різноманітних хімічних матеріалів, що володіють спеціальними властивостями (лаків, інгібритів корозії, хімічних добавок для модифікації властивостей промислових матеріалів і вдосконалення технологічних процесів). Кожний з цих напрямків ефективний саме по собі, але найбільший ефект дає комплексне впровадження.

Показники ефективності НТП

Деякі показники ефективності науково-технічного прогресу:

1. Сумарний по роках розрахункового періоду економічний ефект розраховується за формулою:

Зт = Рт- Зт, (1)

де, Ет - економічний ефект заходу НТП за розрахунковий період; Рт - вартісна оцінка результатів заходу НТП за розрахунковий період; Зт - вартісна оцінка витрат на заходи НТП за розрахунковий період.

2. Вартісна оцінка результатів за розрахунковий період здійснюється таким чином:

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу(2)

3. Вартісна оцінка оснвних результатів заходу визначається: а) для нових предметів праці

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу(3)

б) для засобів праці тривалого користування

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу(4)

Економіка України перебуває на етапі великих змін. Вони викликані не лише новими завданнями в області їх соціально-економічного розвитку, але і проблемами, які породжені сучасним рівнем науково-технічного прогресу. Економічний ріст країни забезпечується не лише за рахунок переходу до ринкових відносин, а й за рахунок введення у виробництво новітньої техніки і технології, які б відповідали світовим стандартам.

Науково-технічна діяльність є дуже складним не лише технічним, а й соціально-економічним і науковим процесом. Це поступ науки, техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільства.

1.2. Державне регулювання науково-технічної діяльності

Як зазначено у Постанові Верховної Ради України „Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні” від 16 червня 2004 року за №1786-IV, заслухавши і обговоривши інформацію Кабінету Міністрів України щодо дотримання законодавства у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, Верховна Рада України зазначає, що розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу держави. Виходячи з цього Верховною Радою України прийнято ряд законів і постанов, що визначають принципи, завдання та механізми реалізації державної політики в галузі науково-технічної та інноваційної діяльності.

Вже в 1991 році вперше в СНД був прийнятий Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», який згодом у 1998 році був замінений Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Прийнято інші ключові закони України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (2001 рік), «Про інноваційну діяльність» (2002 рік).

В 1999 році Верховною Радою України схвалено Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (2003 рік) визначено стратегічні і середньострокові пріоритетні напрями інноваційного розвитку суспільства, реалізація яких має здійснюватися за безпосередньої участі вітчизняної науки на основі нових наукових розробок і технологій. На реалізацію положень цього Закону у квітні 2004 року прийнято Закон України «Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій».

З метою стимулювання інновацій і впровадження наукових результатів у виробництво, апробації механізмів підтримки реалізації результатів досліджень у 1999 році прийнято Закон України «Про спеціальну економічну зону «Яворів» і створено технологічний парк «Яворів». У 1999 році введено в дію Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», згідно з яким діють вісім технологічних парків: «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш», «Інститут технічної теплофізики», «Київська політехніка», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех». Досвід роботи технологічних парків показав, що вони є чи не єдиним ефективно діючим механізмом інноваційної діяльності в Україні.

Починаючи з 1993 року вводиться у дію низка законів стосовно правової охорони інтелектуальної власності та Закон України «Про науково-технічну інформацію», а в 1995 році — Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу».

Прийнято закони України «Про вищу освіту» (2002 рік) та «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України» (2002 рік).

Виходячи з цього слід констатувати, що в Україні сформовано законодавче поле, яке визначає правові основи розвитку наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

З метою вивчення наявного наукового, науково-технологічного доробку як в Україні, так і у світовій спільноті, та тенденцій його впливу на майбутнє суспільства парламентом утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з питань майбутнього, завданням якої є консолідоване опрацювання прогнозів та планів на майбутнє держави, обгрунтовування пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності України у контексті сталого розвитку світової спільноти.

Різними складами Кабінету Міністрів України приймалися програми діяльності, в яких розглядалися шляхи реалізації положень зазначених законів. Проте слід констатувати, що протягом дев’яностих років у країні продовжувалося падіння рівня науково-технічного потенціалу, зниження інноваційної активності промислових підприємств.

Фактичні витрати з державного бюджету на наукові дослідження і розробки зменшилися з 2,3 відсотка валового внутрішнього продукту (далі — ВВП) в 1990 році до 0,22 відсотка у 1999 році і підвищилися лише до 0,39 відсотка ВВП у 2003 році. Загальні витрати на наукові дослідження знизилися за цей період з 3,11 відсотка до 1,13 відсотка ВВП.

Між тим, Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачено бюджетні асигнування на науку в розмірі 1,7 відсотка ВВП.

Не зважаючи на те, що починаючи з 2000 року намітилося незначне збільшення асигнувань на науку у відсотках до ВВП, насправді з врахуванням інфляції воно залишається вкрай недостатнім. Особливо у важкому стані опинилася вузівська і галузева наука, фінансування яких знизилося до критичної межі.

Порівнюючи розвиток науки та інноваційної діяльності в Україні з тенденціями, що мають місце у США, Росії, країнах ЄС, Далекого Сходу, Південно-Східної Азії, слід відзначити, що Україна загрозливо наближається до стану відсталої держави. Неприпустимо затягується процес інституційних перетворень системи науково-технічного і кадрового забезпечення економіки України відповідно до умов світового ринку. Загрозливих масштабів набуло старіння наукових кадрів, критичної межі досягла зношеність парку наукового обладнання та матеріально-технічної бази науки, внаслідок чого наукова складова національної конкурентоспроможності неухильно знижується.

У той час, коли у всіх розвинених державах спостерігається виразна переорієнтація державної політики на використання наукових знань як головного ресурсу економічного зростання, науково-технічний потенціал України доведений сьогодні до стану, за яким можуть статися незворотні зміни, що унеможливлять його використання в інтересах інноваційного розвитку суспільства.

Усвідомлення такого становища має знайти належне розуміння як у Верховній Раді України, так і в Кабінеті Міністрів України.

Як вияв цього слід розглядати дії Уряду України у 2004 році. Збільшено фінансування Національної та галузевих академій наук України. Вперше виділено 40 млн гривень на закупівлю унікального наукового обладнання для наукових установ Національної академії наук України та передбачено спрощені умови його придбання.

Заслуговує на увагу позиція Уряду України, викладена у заяві Прем’єр-міністра України на загальних зборах Національної академії наук України 29 квітня 2004 року, стосовно того, що у 2005 році планується здійснити бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності відповідно до законодавства у розмірі 1,7 відсотка ВВП.

Однак разом з цим Урядом та Верховною Радою України у 2004 році призупинено введення в дію стимулюючих статей 21 і 22 Закону України «Про інноваційну діяльність», обмежено реалізацію окремих положень Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», відмінені пільгові умови діяльності наукових установ та організацій, введено мораторій на створення нових технологічних парків.

Вимагає перегляду практика законодавчої підтримки у вигляді податкових пільг окремих територій і цілих галузей виробництва. Такі пільги мають надаватися лише інноваційним програмам і проектам, а також спеціальним зонам, бізнес-інкубаторам та інноваційним структурам.

В Україні до цього часу не знайшла достатнього розвитку інфраструктура фінансової підтримки науки та інноваційної діяльності. Ліквідовано Державний інноваційний фонд, украй незначні кошти виділяються для Державного фонду фундаментальних досліджень. Відсутні фонди підтримки наукових ініціатив, фінансово-кредитні компанії та венчурні фонди.

Існуюча податкова система в державі не стимулює залучення коштів комерційних банків і бізнесових структур на підтримку інноваційної діяльності (для порівняння, в Угорщині податкова пільга для фірм, що фінансують наукові дослідження і розробки, становить 200 відсотків).

Залишається низьким престиж наукової праці та соціальний статус науковців. Не виконуються норми закону щодо встановлення відповідного рівня заробітної плати наукових працівників: базовий рівень заробітної плати науковця має бути на рівні подвійної заробітної плати працівників промисловості. Не виконується норма статті 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» щодо перерахунку пенсій науковим працівникам.

Верховна Рада у відповідності до своєї Постанови [3] рекомендувала Кабінету Міністрів України в межах повноважень відповідно до норм законів України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»:

− здійснювати розробку прогнозів та проектів програм соціального і економічного розвитку України, проектів законів про Державний бюджет України на відповідний рік;

− затвердити Державну програму прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, визначити обсяги її фінансування;

− переглянути існуючі програми, що фінансуються з Державного бюджету України, та упорядкувати їх відповідно до пріоритетних напрямів, визначених законами;

− проводити моніторинг розвитку в Україні пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, їх уточнення та коригування відповідно до розроблених прогнозів з урахуванням критеріїв Європейського Співтовариства.

При підготовці проекту закону про Державний бюджет України на 2005 рік та проектів законів про Державний бюджет України на наступні роки Кабінет Міністрів було зобов’язано:

1) забезпечити досягнення параметрів і структури бюджетної підтримки науки, передбачених законами України щодо наукової і науково-технічної сфери, зокрема:

− обсягів фінансування наукової і науково-технічної сфери за рахунок державного бюджету на рівні не нижче 1,7 відсотка ВВП;

− видатків на фінансування державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на рівні 30 відсотків видатків на науку;

− видатків на підвищення заробітної плати наукових, науково-технічних працівників відповідно до статті 23 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» та статті 57 Закону України «Про освіту»;

− видатків на фундаментальні дослідження у вищих навчальних закладах на рівні 10 відсотків коштів, що виділені на утримання вищих навчальних закладів;

− не обмежувати податкові пільги для вищих навчальних закладів, установ та організацій науки в обсягах і напрямах, визначених чинним законодавством, у тому числі стосовно плати за землю. Відповідні кошти спрямовувати на розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності;

2) передбачити видатки на фінансування проектів Державного фонду фундаментальних досліджень на рівні 0,1 відсотка ВВП;

3) передбачити видатки для бюджетного кредитування прикладних науково-технічних розробок;

4) спрямовувати не менш як 10 відсотків коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

5) передбачити видатки для запровадження окремої бюджетної програми щодо фінансової підтримки суб’єктів інноваційної діяльності для державного замовлення на інноваційну продукцію згідно із статтею 6 Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»;

6) при формуванні державного замовлення на науково-технічні розробки керуватися нормами статті 37 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», врахувавши, що державне замовлення поширюється в першу чергу на найбільш важливі для держави проекти, які виконуються в рамках пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

7) передбачити кошти:

− на розвиток інноваційної інфраструктури (створення державного інноваційного фонду, фінансово-кредитних компаній, венчурних фондів тощо);

− на фінансування наукової та науково-технічної експертизи;

8) відновити в бюджетній класифікації Державного бюджету України окремий розділ «Фінансування наукової та науково-технічної діяльності»;

9) передбачити необхідні видатки на фінансування державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України [3].

Кабінет Міністрів також був зобов’язаний підготувати пропозиції щодо внесення змін до чинних законів про наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність у зв’язку з набранням чинності нових Цивільного та Господарського кодексів України, а також внести пропозиції щодо змін до деяких законів України, насамперед до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» у зв’язку з прийняттям законів України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» та підготувати пропозиції про внесення змін до законодавства України щодо стимулювання винахідницької та патентно-ліцензійної діяльності, створення Українського фонду підтримки винахідницької діяльності.

Верховна Рада звернула увагу на те, що необхідно широко практикувати створення комплексів освіта — наука — виробництво. З метою більш активного залучення молоді до науково-дослідної роботи, скорочення строків і збільшення результативності від впровадження досягнень науки у виробництво вирішити в межах повноважень питання щодо передачі галузевими міністерствами Міністерству освіти і науки України частини науково-дослідних інститутів.

Розділ ІІ. Складові науково-технічного потенціалу

2.1. Матеріальна база

Науково-технічна діяльність включає в себе фундаментальні і прикладні дослідження суспільного розвитку; доведення результатів досліджень до науково-технічних розробок, інженерних вирішень та їх практичного застосування; створення на цій основі нових засобів і предметів праці; вдосконалення технічних засобів, форм і методів організації виробництва, праці і управління; технічне переозброєння шляхом застосування нової техніки і прогресивної технології всіх галузей народного господарства. У кінцевому результаті перераховані складові науково-технічного прогресу приводять до глибоких зрушень в динаміці і структурі виробничих сил.

Першочергове значення для прискорення науково-технічної діяльності має впровадження передової техніки і технології, що дозволяє оперативно переходити на випуск нової продукції. Це актуально на сьогодні для усіх галузей народного господарства і, в тому числі, для меблевої промисловості.

Проблеми вітчизняних виробників меблів не можна вирішити за рахунок дискримінаційної політики щодо імпортерів. Вітчизняні підприємства не виробляють конкурентноспроможної продукції через брак новітніх технологій, через розпад, протягом останніх років, того наукового потенціалу, що колись мала країна.

У меблевому виробництві, як і в більшості галузей економіки, підвищення технічного рівня виробництва досягається поки що повільними темпами, як правило, за рахунок покращення діючих технологій, часткової модернізації машин і обладнання. За експертними даними близько 40% усього обсягу офісних меблів, що надходять на вітчизняний ринок, становить продукція виробництва Італії, 30% - Польщі, 15% - України, 10% - Прибалтики, Німеччини, Югославії. Решта припадає на Нідерланди, США, країни Скандінавії та Південно-Східної Азії (Сінгапур, Тайвань, Таїланд) [40, 34-36].

Особливість цього ринку полягає у майже повній відсутності на ньому продукції місцевих виробників, яка за дизайном та якістю відповідала б закоpдонним аналогам. Взагалі за якістю представленої продукції в основі вітчизняного ринку офісних меблів лежать вироби польського, словацького, югославського, італійського виробництва. Тому, для формування власного ринку слід розширювати свої виробничі потужності як шляхом переозброєння, орієнтованого на виробництво конкурентноспроможної продукції, так і шляхом розробки планового механізму, який дозволяв би забезпечити тісний взаємозв'язок в оцінці затрат на розвиток виробництва і його кінцевих результатів.

Чисто конкурентний ринок не завжди означає використання найбільш ефективної техніки і технології. Це стосується, перш за все, випуску тієї продукції, найнижчі витрати виробництва якої досягаються при великих виробничих масштабах, що не під силу дрібним фірмам, які діють на ринку чистої конкуренції. Крім цього, як вказують деякі визнані економісти, прибуток (загальна виручка за вирахуванням всіх економічних витрат), який утворюється в результаті застосування найефективніших технологій внаслідок існуючої конкуренції між виробниками, швидко ліквідується.

Одержання в довготерміновому часі лише нормального прибутку (мінімальної плати, яка необхідна для того, щоб зацікавити власника економічних ресурсів займатися власною підприємницькою діяльністю, і який є складовою внутрішніх витрат підприємства) ставить під сумнів фінансові можливості виробника щодо вдосконалення та розробки більш ефективної техніки, та впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Чисто конкурентна економіка може і не забезпечувати достатнього діапазону споживчих благ чи розробки нової продукції. Причини цього слід шукати в тому, що на чисто конкурентному ринку виробляються стандартизовані продукти, а також в тому, що відсутність зацікавленості в пошуку нової техніки не сприяє ні вдосконаленню наявної продукції, ні створенню нової.

Та слід зазначити, що, наприклад, ринок нової металопластикової продукції нині формується досить інтенсивно, а кількість фірм збільшилась більш, ніж вдвічі. Проте це не спричинило помітного зниження цін, що є ознакою ненасиченості ринку. Заміна деревини новим пластичним та екологічно чистим матеріалом веде до значної економії цього природного ресурсу. За деякими даними, ціна готових металопластикових виробів чи не вдвічі перевищує їх собівартість. Утім, у місцях зосередження головних обсягів пропозиції вже є певна цінова конкуренція, і в боротьбі за споживача фірми готові надавати до 1,5 – 25% знижки. Тому досягнення науково-технічного прогресу не лише відкривають перспективи у виробництві, а й вносять зміни в організацію управління економікою країни.

Підвищення ефективності суспільного виробництва і, на цій основі, прискорення соціально-економічного розвитку країни вимагають використання різнорідних факторів. Слід підвищувати продуктивність праці, економити сировину, матеріали, збільшувати віддачу виробничих потужностей, вдосконалювати організацію праці і т.д Однак усі ці резерви економічного росту є обмеженими.

Необмеженим фактором розвитку був і залишається науково-технічний прогрес. Саме він створює матеріальну основу, необхідну для активізації і більш повного використання всіх інших факторів та робить їх невичерпними.

Зміст науково-технічної діяльності складають нові технічні і технологічні рішення в області засобів і предметів праці, котрі підвищують економічну ефективність виробництва, забезпечують покращення умов праці, раціональне використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, виводять наше суспільство на високі науково-технічні позиції у світі. Лише такий практичний та корисний напрям робить затрати на науку і техніку суспільно виправданими, дозволяє говорити про істинний прогрес з точки зору людини.

Становлення національного виробництва - першочергове завдання сучасного етапу економіки України, яка перебуває у стані економічної кризи. Низька конкурентоспроможність продукції, зумовлена низькою якістю товарів і високою матеріало- та працемісткістю їх спричинила спад виробництва. Вихід з цієї ситуації більшість економістів вбачають у переведенні виробництва на якісно новий рівень, а не є завданням інноваційної діяльності [23]

Проте на сьогоднішній день спостерігається стійка тенденція до згортання такого виду діяльності. Причина цього найчастіше - брак у суб'єктів господарювання власних коштів на реалізацію нововведень .Досить утруднене й одержання коштів з альтернативних джерел фінансування. Тривалий термін окупності і низька ефективність вкладення коштів при фінансуванні інноваційних проектів стримують їх фінансування. Застосування високих технологій передбачає широке використання патентних інновацій, ідеться про винаходи, промислові зразки, корисні моделі. Вони є внутрішнім двигуном виробництва, що дає змогу зробити стрибок від старої технології до нової, прискорює технологічний та економічний розвиток. Питома вага підприємств та організацій, що займалися новаторською діяльністю зменшилась до 7% проти 20% ще у 1993 році, тобто 93% підприємств та організацій залишились взагалі поза сферою інноваційної діяльності.

Та виявляється зв'язок між показниками, які характеризують стан справ в області охорони об'єктів промислової власності, та макроекономічними показниками реальних економічних зрушень в економіці держави. На винахідницьку активність позитивно впливають зміни, пов'язані з трансформацією форм власності та структурними економічними зрушеннями, що відбуваються в перехідній економіці України. Без постійного оновлення продукції та технологічної бази не може бути досягнуто здорового економічного розвитку, від якого і залежить соціальний добробут країни.

Щоб більш повно представити складність практичної реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки в нашій країні, проаналізуємо стан інноваційної діяльності на промислових підприємствах та при створенні нової техніки. Інноваційна активність більшості промислових підприємств через скрутне економічне становище залишається низькою.

Спостерігається щорічне скорочення кількості розробок, що виконуються. У 1996 році науковими організаціями галузі закінчено й передано замовникам 6,7 тис. розробок, спрямованих на створення та удосконалення техніки й технологій проти 9,6 тис. у 2003 і 12,8 тис. у 1994 роках. Зменшення науково-технічного доробку призвело до подальшого згортання роботи щодо створення зразків нових видів машин, устаткування, апаратів, приладів, засобів автоматизації.

За період з 1993 по 2003 рр. на розгляд Держіннофонду було подано 4800 інноваційних проектів, з яких профінансовано 2627. На травень 1997 р. Держіннофондом було профінансовано 187 інноваційних проектів на загальну суму 215 млн.грн. В результаті завершення інноваційних проектів, профінансованих Держіннофондом, було вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн. Створено та збережено 22,5 тис. робочих місць. Середній час окупності профінансованих Держіннофондом проектів становив близько 2,5 року. На жаль, він залишається єдиним джерелом інвестицій в інноваційній діяльності і використовується здебільшого на промисловому рівні і меншою мірою - на впровадження нових наукових технологій, нових розробок вчених [40, 37].

Важливе місце в механізмі сприяння створенню й використанню технологій та інновацій належить його економічній частині, яка повинна передбачати ряд напрямів.

1. Формування економічної політики щодо використання новітніх технологій, напрямів і пріоритетів, а також їх підтримки. Визначення ставлення держави до впровадження у виробництво й побут новітніх технологій у цілому та конкретних зокрема.

2. Визначення реальних і перспективних джерел фінансових ресурсів, необхідних для реалізації передбачуваних напрямів розробки та використання новітніх технологій:

    • централізоване фінансування, державна підтримка;
    • зовнішні та внутрішні інвестиції;
    • кошти населення;
    • кошти банківської та фінансової систем;
    • інші джерела фінансових ресурсів.

3. Стимулювання і так званого "венчурного підприємництва" як особливої форми фінансового капіталу. Процес венчурного фінансування відбувається на базі акумуляції вільних коштів з різних джерел, це поєднує вирішення двох проблем:

а) забезпечується акумулюція вільних коштів для вкладення їх через венчурні фірми (підприємства, що спеціалізуються у сфері наукових досліджень, розробок, створення і впровадження новітніх технологій, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком) у відібрані проекти;

б) реально створюються новітні технології на базі венчурних підприємств, які здійснюють дослідження, освоєння і комерціалізацію нововведень.

4. З огляду на важливе місце матеріальних і трудових ресурсів у ресурсному забезпеченні створення новітніх технологій:

- передбачення на перспективу прогнозних обсягів вітчизняних матеріальних ресурсів (це дозволить визначити внутрішні і зовнішні матеріальні ресурси, на які слід розраховувати в майбутньому при розробці і використанні новітніх технологій);

- передбачення підготовки і перепідготовки необхідних кадрів, які б відповідали потребам створення теоретичних основ розробки новітніх технологій, їх впровадження і практичного використання.

Згідно з теоретичним обгрунтуванням розробку науково-технологічної та інноваційної сфер, першочерговим завданням має стати створення сприятливих умов для інноваційної діяльності.

У нашій державі наука в багатьох випадках поки що відірвана від інноваційної діяльності та виробництва. Сучасний закордонний досвід свідчить про інше.

В країнах з розвинутою економікою відбувається корегування розвитку інноваційної сфери в цілому. Як традиційно науково-технічна, так і інноваційна політика у всіх країнах зводилась, як правило, до науково-технічної політики і повсюди домінувала "лінійна модель" інноваційного циклу та інноваційної політики. При такому підході вважається, що інноваційний центр проходить лінійно і складається з наступних стадій: наукові дослідження, винаходи і, нарешті, розповсюдження технологічних інновацій, а інноваційна політика обмежувалась прискоренням просування нововведень на усіх стадіях інноваційного циклу.

У нашій країні поки що розповсюджена "лінійна модель" інноваційного циклу і визначення інновацій як процесу доведення наукової ідеї чи її технічного відображення до стадії практичного використання і пов'язаних з цим процесом техніко-економічних та інших змін.

З метою подальшого практичного впровадження інноваційної стратегії Міннауки вважає єдиним із важливих напрямків - прискорене створення в Україні за рахунок коштів бюджету, регіональних відрахувань та інших інвестицій інноваційних технологічних центрів (ІТЦ) та інноваційних бізнес-інкубаторів (ІБІ), які можуть бути у складі ІТЦ. ІТЦ повинні стати не тільки джерелом інноваційних продуктів для підприємств на основі широкого використання наукоємних технологій, але й підтримувати в регіонах заново створені підприємства, брати участь у трансфері новітніх технологій та наданні економічних послуг. ІТЦ повинні стати інструментом інноваційного розвитку промисловості в регіонах. Абсолютно не має значення, якої форми власності будуть підприємства, що продукують нові технології. Головне - не форма власності, а ефективність впровадження нововведень у виробництво в ринкових умовах.

2.2. Наукові кадри та інтелектуальний продукт

Україна є державою, що володіє достатньо вагомим науково-технічним кадровим потенціалом, який відчутно впливає на її соціально-економічний розвиток. За рівнем такого впливу - 4,6 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення - Україна дещо поступається країнам ЄС (5,7 – для перших 15 країн ЄС), проте випереджає нових членів цього Союзу, зокрема Словенію (4,5), Словаччину та Угорщину (3,7), а також Польщу (3,3). Одночасно чисельність наукових кадрів в України на відміну від переважної більшості європейських країн зменшується, що погіршує передумови успішної реалізації євроінтеграційних прагнень держави.

У період економічного зростання України протягом 2000-2004 рр. відновився попит на вітчизняну науково-технологічну продукцію, внаслідок чого збільшилися обсяги фінансування (частка видатків зросла з 1,20 % ВВП у 2000 р. до 1,37 % – У 2004 р.). Це загальмувало процеси руйнації науково-технічного потенціалу, проте ще більше актуалізувало проблему невідповідності його структури ані поточним завданням трансформації держави, ані перспективам її зростання. На відміну від тієї ж Росії, в якій економічне зростання 1999 р. відновило позитивні процеси нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, в Україні кадрова криза наукового потенціалу триває.

Процеси інтеграції освіти і науки, які мають спрямовуватися передусім на створення системи кадрового забезпечення інноваційної діяльності країни, є стохастичними та залежать переважно від поточних політичних, адміністративних та економічних чинників без урахування внутрішніх потреб та перспектив такого розвитку. Недосконалою та незбалансованою є вітчизняна система статистичних показників кадрового потенціалу науки, розтягненим у часі через відомчу неузгодженість є процес гармонізації цієї системи із статистичною системою міжнародних індикаторів розвитку науки і технологій Європейського Союзу, Організації економічної співпраці, ЮНЕСКО тощо. Відповідно відсутній систематичний моніторинг потреб у кваліфікованих кадрах за різними сферами економічної діяльності, особливо науково-технологічного спрямування. Все це також ускладнює процес розроблення стратегічних державних рішень щодо розвитку системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку [23].

Отже, однією з головних причин тривалості наукового занепаду в Україні є невизначеність щодо стратегічних цілей та напрямів науково-технологічного розвитку держави та, відповідно, зволікання з реформуванням наявної науково-технологічної системи, у тому числі її кадрового потенціалу. Так, в урядовій Програмі “Послідовність. Ефективність. Відповідальність” державні заходи щодо кадрового потенціалу науково-технічної сфери полягають лише у розробленні проекту Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 р. і наступні роки. “Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки)” передбачається “створення умов для розвитку науково-технічного потенціалу та кадрове забезпечення інноваційної діяльності”, проте без визначених індикаторів такого розвитку та термінів їх досягнення.

Важливим кроком до визначення стратегічних підходів держави щодо розвитку власного кадрового науково-технічного потенціалу має стати реалізація Указу Президента України від 30 квітня 2004 року № 499 “Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень” як стратегічної основи економічного зростання і сталого розвитку держави. У тому числі цим Указом закладається підґрунтя для створення комплексної системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку. Державні заходи, що розроблятимуться для реалізації цього законодавчого акту, мають бути спрямовані на зміну процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:

− зменшення кількості працівників, особливо їхньої активної частини – дослідників;

− зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають науково-технічну діяльність;

− демографічна криза дослідного потенціалу науки внаслідок вибуття працівників продуктивного віку (30-54 років) до інших сфер економічної діяльності, а також їхньої еміграції;

− зростання кількості науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також наростання процесів сумісництва;

− невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою, науковців вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.

Скорочення чисельності кадрового потенціалу науково-технологічної сфери України відбувається переважно через зменшення його активної частини – дослідників та техніків. Протягом 2000-2004 рр. чисельність працівників основної діяльності наукових організацій скоротилась на 8,5 %, у тому числі дослідників (на 5,9 %) та техніків (на 33,6 %). Одночасно доволі значною у штатній структурі організацій є частка адміністративно-господарчого персоналу (39,7 % загалу працівників). Такі штатні диспропорції суттєво знижують ефективність проведення безпосередньо наукових, науково-технічних робіт та стримують розвиток перспективних напрямів, зокрема через завищення обсягів витрат на них.

Отже, тенденція зменшення кількості працівників (дослідники та техніки), насамперед пов’язана з кризою інституціональної структури української науки, що переважно функціонує у межах традиційної галузево-відомчої системи. Таке становище відповідає стратегії “виживання” та певною мірою “збереження” науково-технологічного потенціалу країни.

Проте перехід до стратегії ефективного використання та розвитку науково-технологічного потенціалу вимагає застосувати нові принципи організації наукової праці, передусім через реформування наявної інституціональної структури з метою приведення її у відповідність до сучасних суспільно-економічних умов.

Найбільш динамічними категоріями персоналу наукових організацій останніх 3 років були дослідники та адміністративно-господарчий персонал. Проте якщо плинність адміністративно-господарського персоналу переважно підпорядковується загальним тенденціям ринку праці в Україні, то динаміка руху дослідного загалу є показником зовнішньої мобільності науковців.

Основними причинами плинності персоналу наукових організацій, що складає понад 15 %, є економічна неефективність функціонування більшості з них та низький суспільний статус наукової діяльності. Останній чинник є критично важливим у виборі своєї майбутньої професії для випускників ВНЗ – лише 0,7 % їхнього загалу обирають науково-технологічну діяльність. Переважна частина цих молодих фахівців (68,1 %) стають дослідниками, ще 19,5 % – техніками. Проте цього недостатньо, аби змінити наявні тенденції кадрового скорочення та плинності персоналу.

Незначний вплив молоді на динаміку кадрового потенціалу науки в Україні також пов’язаний з недоліками вітчизняної системи вищої освіти. Екстенсивне зростання численності студентів, у тому числі студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації відбувається через збільшення частки молодих людей, які вчаться за напрямами соціальних і гуманітарних наук, освіти, з відповідним зменшенням питомої ваги інших галузей знань. Досягнутий розподіл контингенту студентів за галузями знань свідчить про незавершеність трансформаційного процесу вітчизняної освітянської сфери та суперечить сучасній концепції побудови суспільства знань.

Згідно з результатами міжнародних аналітичних досліджень, зокрема в ЄС, кількість випускників ВНЗ за напрямами “наука” та “інженерія” відбиває дві тенденції майбутньої “економіки, що ґрунтується на знаннях”, а саме: погіршення (поліпшення) якості системи вищої освіти та збільшення (зменшення) людських ресурсів вищої кваліфікації в економіці країни. За цими індикаторами Україна ще перебуває серед країн-нових членів ЄС, проте вже поступається першим 15 країнам, особливо за часткою студентів, які навчаються за напрямами “наука”. Триває зменшення чисельності, отже й частки випускників за напрямом “інженерія”, що звужує майбутні технологічні можливості економічного розвитку. Незначною є питома вага випускників у сфері “медичних та сільськогосподарських наук”, що загрожує накопиченню нерозв’язаних проблем розвитку сфери життєздатності населення.

Така структура випускників ВНЗ III-IV рівнів акредитації відповідає поточним умовам ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про слабкий суспільний інтерес до наукової діяльності. Запровадження останнім часом низки державних заходів щодо заохочення молоді до науки, проведення відповідної кадрової політики у наукових організаціях мали позитивний ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не враховували суспільні інтереси усього загалу науковців (рис. 2.1.). Через це зростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття науковців продуктивного віку (“активу”) до інших сфер діяльності, а також їхньої еміграції.

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу

Рис. 2.1. Середньорічний приріст кількості дослідників, 2001–2004 рр. [12]

Аналіз демографічної динаміки дослідників свідчить про нерівномірність цього процесу за областями наук. Найдинамічнішим, отже й наймобільнішим, є кадровий потенціал технічних та природничих наук. Оскільки ці області наук є найвагомішими за потенціалом (70,1 % загалу), то саме вони визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2004 рр. динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як “відплив мізків” за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення (віком до 29 років). Кадровий потенціал природничих наук, навпаки, збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації природничого спрямування. Одночасно понад третину приросту кадрів у таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років, що можна вважати створенням перспектив подальшого збільшення потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування, про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими групами.

Наука в умовах глобалізації дедалі більше стає інтернаціональною. Це пов’язано з тим, що сучасні наукові проблеми можуть бути розв’язані переважно колективними зусиллями, на стику фахових досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв’язки між науковцями з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого, проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати напрям досліджень, комунікативність та мобільність [40, 65-67].

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є імперативом сучасного наукового буття. Одночасно його здатність реалізувати власний творчий потенціал залежить від внутрішніх прагнень вченого та умов наукового середовища, пепедусім тих, що створюються в країні. За невідповідності цих чинників виникають передумови для відпливу науковців за кордон, у країни, де їхній науковий напрям є домінуючим або перспективним. Зазвичай за кордон від’їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають певні наукові здобутки. Саме ці науковці є активом кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто генерують нові творчі ідеї. Для країн-донорів еміграція таких науковців характеризується як “втрачені можливості”, відповідно для країн, до яких вони емігрують – “надбані можливості”. Співвідношення між віковими групами вчених може бути критерієм визначення недоліків у здійсненні кадрової наукової політики держави, бо саме такі науковці не бачили перспективи своєї подальшої діяльності в країні проживання.

Загалом міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності розвитку певних напрямів науково-технічної діяльності для країн-реципієнтів та відповідно індикатором нерозвиненості (безперспективності) таких напрямів для країн-донорів.

Отже, можна дійти висновку, що на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для неї властива наявність еміграції за відсутності офіційної імміграції науковців, а також переважання традиційних напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців спричиняє певну замкненість наукових досліджень у країні, особливо прикладного спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг вітчизняної науково-технологічної продукції. Процесам наукової імміграції не сприяє, зокрема, суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази України: обумовлена Законом України “Про імміграцію” імміграція науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної невідповідності принаймні створило би можливості для припливу науковців з-за кордону як одного з міжнародно прийнятих способів поповнення кадрового потенціалу науки.

Усталений суспільний статус науковців вищої кваліфікації, створення можливостей для їхньої самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів сприяє збільшенню кількості науковців. В Україні з 2000 р. кількість науковців вищої кваліфікації постійно збільшувалася і склала у 2004 р. 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів наук, 64,4 тис. – кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основну державну підтримку, починаючи з 1991 р., мали суспільно-гуманітарні напрями, кількість яких зростає, що також є одним з головних чинників зростання чисельності вчених.

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу

Рис. 2.2. Галузева структура науковців вищої кваліфікації в економіці України у 2004 р. [12]

Аналіз галузевої структури науковців вищої кваліфікації в Україні у 2004 р. (рис. 2.2) свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп – тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку (природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні, суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів наук. Винятком є науковці вищої кваліфікації сільськогосподарського спрямування, які мають найменшу частку серед загалу науковців вищої кваліфікації – 4,6 %. Одночасно ці науковці найбільше залучені до виконання ДіР (рис. 2.3), про що свідчить, зокрема, показник зайнятості у науці (співвідношення між штатними науковцями з вченими ступенями та загалом науковців вищої кваліфікації в економіці країни). Саме ця замученість є одним з індикаторів наукової активності вчених.

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилася у 2004 р. до 0,275 проти 0,400 у 1995 р. Особливо погіршилася наукова активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування. Відповідний показник знизився до 0,234 (2004 р.) проти 0,454 (1995 р.).

Розвиток та складові науково-технічного потенціалу

Рис. 2.3. Зайнятість науковців вищої кваліфікації у науковій, науково-технічній діяльності (1,000 – повна зайнятість) [12]

Необхідно зазначити, що рівень залученості до виконання у наукових організаціях навіть найактивніших вчених не можна вважати задовільним. Сформувався цілий прошарок фахівців, які або взагалі не займаються науковою діяльністю, або беруть участь у ній час від часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного та суспільного спрямування. Фактично таких фахівців можна вважати за “вчених поза наукою”, бо через сучасний динамічний розвиток суспільних знань та науково-технічного прогресу в цілому вони швидко декваліфікуються у власній науковій царині. Окрім того, на думку вітчизняних аналітиків, має місце явище здобуття наукового ступеня як ознаки суспільної престижності. Для з’ясування обставин та тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення “активу” та “пасиву” найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку країни.

Специфічні умови трансформації українського суспільства, тривала криза існуючих інституціональних структур вітчизняної науки, у межах яких поки не вдається організувати повноцінний дослідний процес та забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили поширення явища сумісництва в науці. Загальна кількість сумісників досягла 57,2 тис. осіб, або третини від наявного штатного персоналу наукових організацій країни. Найбільш властиве це явище для дослідників, передусім для докторів та кандидатів наук.

Позитивними рисами наукового сумісництва є перехід до контрактових умов праці, а також заміщення втраченого кадрового потенціалу наукових організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час та творчу енергію на розв’язання переважно не пов’язаних поточних завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження проектних засад організації діяльності у наукових інституціях. Особливо актуальним вжиття таких заходів вважається для наукових інституцій технічного та медичного спрямування, в яких є більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні організаційні інновації такого нормативного реформування діяльності наукових інституцій України доцільно було б провести як пілотні проекти.

Таблиця 2.1

Розподіл науковців-сумісників вищої кваліфікації у наукових організаціях за галузями наук [12]

Області науки

Частка від загалу сумісників, %

доктори наук

кандидати наук

1995

2004

1995

2004

Природничі

4,0

9,6

2,9

7,5

Технічні

26,6

26,4

29,7

31,5

Медичні

21,0

12,1

18,3

12,5

Сільськогосподарські

5,2

4,7

7,1

4,6

Суспільні

9,2

13,9

11,0

13,2

Гуманітарні

0,5

2,4

0,3

2,6

Аналіз розподілу загалу сумісників з вченими ступенями за областями наук (табл. 2.1) свідчить про зростання браку кадрів штатних працівників відповідних категорій у переважній більшості наукових організацій, окрім організацій медичного та сільськогосподарського спрямування. Так якщо для організацій медичного спрямування зменшення частки сумісників пов’язане із зростанням “пасивної” частини науковців вищої кваліфікації, то для організацій сільськогосподарського спрямування – із загальним зменшенням їхньої чисельності: протягом 1995-2004 рр. кількість докторів та кандидатів наук майже не змінювалася.

Сукупність зазначених вище чинників свідчить про кризовий стан власне системи кадрового забезпечення науки в Україні та відсутність дієвих підойм (законодавчих, економічних, адміністративних) для її врегулювання. Намагання зберегти традиційними структури та державне регулювання окремими елементами цієї системи спричиняють до збільшення галузевих диспропорцій системи підготовки наукових кадрів та загрожують вітчизняному науково-технологічному розвитку. Фактично окремі складові системи продукування наукових кадрів виконують функції, які не забезпечують її цілісність та дієздатність.

Зростання кількості аспірантів відбувається переважно через постійне збільшення кількості аспірантур при ВНЗ, які не беруть участі у науково-технологічній діяльності, проте мають відповідати акредитаційним вимогам МОН щодо власного статусу (університет, національний, державний). Структура підготовки аспірантів та докторантів за галузями наук відповідає структурі освітянських галузей знань, що також спричиняє усталеність їхньої посередньої ефективності: протягом 1995-2004 рр. завершували аспірантуру із захистом не більше ніж 18 % зарахованих до аспірантури.

Усталеним є екстенсивне зростання загалу науковців вищої кваліфікації, кількість яких вже співставна з кількістю дослідників, проте виявляється незалежною від таких. Недостатньо ефективною для забезпечення науково-технологічного розвитку видається також державна система здобуття вищої наукової кваліфікації та відповідне регулювання пропорцій між докторами та кандидатами наук.

Аналіз галузевої структури окремих складових системи кадрового забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні у 2004 р. також свідчить про паралельне, майже незалежне функціонування освітянської та наукової частини цієї системи (табл. 2.2). Властивий освітянській сфері суспільно-технічний вектор підготовки фахівців з набуттям вагомості наук гуманітарного спрямування, безумовно, впливає на динаміку та структуру молодого поповнення науки, а також відповідно змінює пріоритети напрямів у науково-технологічній сфері країни.

Отже, актуальною постає проблема створення ефективної системи забезпечення якісного зростання кадрового потенціалу науки з урахуванням тенденцій цивілізаційного поступу та стратегічних напрямів розвитку держави. Приєднання України до загальноєвропейського Болонського процесу щодо реформування національної системи вищої освіти, має спричинити уніфікацію процедури підготовки кваліфікованих кадрів, у тому числі для здійснення науково-технологічної діяльності. Позаяк чинна вітчизняна система підготовки наукових кадрів має зазнати структурної трансформації. По-перше, це означатиме необхідність побудови ступеневої системи продукування знань: повна середня освіта – повна вища освіта – науково-технологічна вища освіта (магістратура); аспірантура (для здобуття вченої кваліфікації) – докторантура (для набуття кваліфікації менеджера науки). По-друге, галузева структура цієї системи має визначатися відповідно до світових тенденцій суспільно-економічного та науково-технологічного розвитку та пріоритетних напрямів вітчизняних наукових досліджень.

Таблиця 2.2

Галузева структура системи підготовки наукових кадрів в Україні у 2004 р. (оцінка) [12]

Науки/ галузі знань

Випускники ВНЗ (бакалаври, магістри)**, %

Аспіранти, %

Докторанти, %

Дослідники в ЕПЗ***, %

Науковці вищої кваліфікації в економіці країни, %

Природничі

6,5

15,1

16,1

17,1

23,0

Технічні/Інженерія

20,9

21,0

21,8

47,1

28,2

Медичні

2,5

5,5

3,4

6,2

15,2

Сільськогосподарські

2,6

5,0

3,0

7,2

4,6

Суспільні

45,1

34,3

29,3

6,6

16,8

Гуманітарні

7,3

14,7

19,5

1,5

11,2

* Обчислення автора.

** Галузі знань не повністю збігаються з областями наук за класифікаційними ознаками.

*** ЕПЗ – еквівалент повної зайнятості.

Запровадження наведеної системи кадрового забезпечення дослідної діяльності в Україні дозволить гармонізувати процес підготовки науковців відповідно до основних принципів її побудови в європейських країнах з урахуванням історичних та національних особливостей нашої країни, використати переваги наявної системи підвищення кваліфікації, створить можливості для впровадження моделі навчання науковців протягом їхнього активного життя.

Для удосконалення системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку України, підвищення ефективності використання наявного кадрового потенціалу та створення умов для його гармонійного розвитку доцільно:

− удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки адміністративно-господарчого персоналу до 20 % відповідно до європейських стандартів;

− закласти ринкові підвалини до системи кадрового забезпечення сфери науково-технічної діяльності – перехід до контрактної системи оплати праці, стратегічного планування розвитку кадрів та сприяння створенню системи кадрового консалтинґу наукового потенціалу;

− створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів відповідно до потреб науково-технологічного розвитку країни;

− гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України у спосіб передання частини її функцій у відання вчених рад наукових інституцій зі збереженням за нею наглядової функції;

− передбачити у проекті урядової Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 р. і наступні роки розроблення концепції Програми реформування науково-технологічної сфери як необхідної умови модернізації наявного інтелектуального потенціалу держави.

З досягненням гармонізації вітчизняної системи підготовки наукових кадрів відповідного розвитку перспективних напрямів науки і техніки шляхом перерозподілу зростаючих обсягів фінансування, виникатимуть також додаткові чинники для активного залучення іноземних молодих науковців, та інтелектуальної імміграції у ті перспективні наукові галузі, які нині перебувають у кадровій кризі.

Загалом такі підходи і реалізація запропонованих заходів стимулюватимуть розвиток науково-технічного й загалом інтелектуального потенціалу України, що відповідає її національним інтересам та є ключовим важелем динамічного розвитку економіки й зростання добробуту українського суспільства.

2.3. Продаж ліцензій

Процес науково-технологічного інформаційного обміну, особливо у сфері інтелектуально-інноваційних розробок, сьогодні є найбільш інтенсивним і багатогранним у світовій торгівлі. Саме він втілює єдність технологічних, організаційних і соціальних нововведень, що дозволяє сформувати нову модель розвитку і використання людських ресурсів. На основі постійного аналізу патентної інформації за допомогою автоматизованих банків даних можна виявляти практично всі головні напрями світового науково-технологічного прогресу та ринкового попиту, динаміку виробництва і маркетингу.

З точки зору соціально ефективної зовнішньоекономічної діяльності велике значення має процес кваліфікованого передання технологій іншим країнам. Відомо, що міжнародний обмін технологіями здійснюється поетапно і переважно в інформаційному вигляді, як на комерційній, так і некомерційній основі. Окрім ліцензійної форми передання технологічної інформації, у реальних зовнішньоторговельних відносинах існують і супутні форми інформаційного обміну інтелектуальними цінностями. Серед них: інформаційні масиви спеціальної літератури, комп'ютерних банків даних, патентні описи (включно ноу-хау), довідники та рекламні видання, матеріали конференцій, виставок, семінарів, симпозіумів, клубів тощо. Інформаційний обмін у специфічній формі здійснюється і в період закордонного навчання, стажування, практики студентів, аспірантів, фахівців і вчених на паритетних засадах. Сюди можна також віднести перехресне паритетне ліцензування, міграцію вчених і фахівців, зокрема до іноземних венчурних, маркетингових та консультаційних міжнародних фірм тощо [23].

Головний інформаційний потік на некомерційних умовах складають результати фундаментальних НДР, матеріали ділових ігор, незахищені наукові відкриття й нові технологічні рішення. Великого поширення в останні десятиліття набули явища нелегального передання технологічно чи організаційно важливої інформації, здебільшого у формі промислового шпигунства і піратства, масового випуску та продажу товарів і технологій-імітацій тіньовими структурами. З різних джерел відомо, що до 1/3 зарубіжних служб маркетингу та крупних дослідно-конструкторських підприємств і корпорацій так чи інакше займаються промисловим шпигунством. Технологічне ж піратство найбільше розвинене в країнах Південно-Східної Азії.

Міжнародний інформаційний потік із зовнішньоторговельного обміну інтелектуальними цінностями на комерційній основі здійснюється переважно в таких формах:

− експорт технологій або їх конструктивних частин (комплектуючих) у натуральному вигляді: верстати, механізми, агрегати, автоматичне та електронне устаткування тощо;

− прямі інвестиції, а також будівництво, реконструкція, модернізація підприємств, сервісне обслуговування, що їх супроводжують;

− портфельні інвестиції, зокрема у спільні підприємства, якщо вони супроводжуються потоком інвестиційних товарів, а також лізингом;

− продаж патентів і ліцензій на всі види промислової власності, окрім товарних знаків, знаків обслуговування тощо;

− продаж ліцензій на незапатентовані види промислової інтелектуально-промислової власності, ноу-хау, технологічно-виробничий досвід, супровідні документи на технічне устаткування, інструкції, креслення, схеми, специфікації, технологічні карти тощо.

Слід підкреслити, що практично весь обсяг інформації при переданні його на комерційній основі оформляється і супроводжується ліцензійною угодою, в якій, окрім запатентованої інформації, може фігурувати низка інших положень та вимог, обов'язкових для виконання партнерами (сторонами). Сума платежів за "голі" ліцензії на запатентовані технології складає лише невелику частину загальних платежів, які супроводжують процес передання технологій. Тому ні обсяг світової торгівлі ліцензіями на патенти, ні обсяг ліцензійних угод на базі запатентованих технологій не є достатньою підставою для визначення обсягу переданої технологічної інформації [43].

Ще складніше оцінити порядок технологічного обміну в транснаціональних корпораціях (ТНК). Тут можна виділити два протилежних інформаційно-технлогічних потоки: один - прямі інформвкладення у власні структури, другий - внутрішньокорпоративний перелив технологічної інформації, яка не завжди набуває суто товарну форму.

Зворотна інформація від філіалів і дослідних підрозділів, винесених за кордон, - це ще один потік технологічної інформації. Він може не фіксуватися, повторно продаючись філіалам і відділенням уже в натурально-продукційній формі, і навпаки. Наприклад, американські ТНК на основі одержаних з іноземних філій і відділень інформаційних знань про технології та ринки інших країн формують експорт послуг технологічного характеру та інжиніринг.

В Україні сьогодні є певні складнощі і проблеми, пов'язані із виконанням міжнародного порядку обміну технологічною інформацією у процесі зовнішньоекономічних відносин. Актуальним завданням української економіки у сфері захисту національної інтелектуальної та промислової власності є створення повноцінного ринку інтелектуальної праці, який, своєю чергою, почне позитивно впливати на процес формування відповідного порядку в цій сфері та сформує попит на результати творчої праці. Коли вони будуть перетворені в інтелектуальну власність, тоді й виникне потреба її захисту на всіх рівнях, у тому числі на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Вихід країни у сферу міжнародного економічного співробітництва та зовнішньоторговельних відносин у правовому відношенні регулюється міжнаціональною конвенційною патентною системою, цілою низкою транснаціональних угод та багатьма спеціальними організаціями. Але починається процес захисту національних інтересів на світовому ринку всередині кожної держави як системи, самодостатньої в усіх вимірах.

У сучасному світі надзвичайно важливими чинниками ефективності міжнародної торгівлі, і обміну технологій також, стає електронний обмін даними та електронна торгівля.

Згідно з оцінками фахівців, витрати, пов'язані із дотриманням процедур торгівлі, становлять як мінімум 10% загальної вартості обсягу міжнародної торгівлі. Оскільки в умовах глобальної інформатизації доступ до глобальних потоків та мереж інформації, зокрема торгової, є фактором розширення участі країн і фірм у міжнародній торгівлі й ефективного використання торгових можливостей (тобто скорочення витрат міжнародних операцій), то неможливість широкого доступу до згаданих інформаційних мереж призводить до втрати торгових можливостей, міжнародної конкурентоспроможності і скорочення надходжень від торгівлі загалом.

З точки зору міжнародної конкурентоспроможності, широке впровадження ефективної ділової практики має життєво важливе значення, оскільки вона є необхідним елементом спрощення процедур із зниження витрат глобальної торгівлі. Одним із дієвих інструментів у цьому плані є електронний обмін даними (ЕОД), позаяк він може забезпечити дешевий, надійний та оперативний обмін торговою документацією. Водночас, за відсутності загально затверджених норм та стандартів ЕОД не здатен повною мірою реалізувати свій потенціал. Сучасна комерційна практика свідчить, що ті підприємства, які, проникаючи на світові ринки, не використовують можливості ЕОД, зіштовхуються з колосальними труднощами. Особливо це актуально для малих підприємств, залежних від субпідрядів, що надходять від великих фірм, а також для країн, що розвиваються і країн з перехідною економікою.

Зрозуміло, що цей факт має непересічне значення для України - як з точки зору її міжнародної конкурентоспроможності взагалі, так і реалізації науково-технологічних розробок зокрема. Обмеження можливості скорочення операційних витрат і доступу до потоків торгової інформації істотно підриває здатність країни (її підприємств) мати відповідний зиск від глобалізації.

Розвиток глобальної інформатизації спричинив небачене донині збільшення обсягів і різноманітності ділової інформації водночас із значним падінням її вартості. Здавалося, цей процес повинен сприяти зміцненню конкурентоспроможності широкого кола країн, що не входять до класу розвинених. Однак нерівність у питаннях доступу до інформації та інформаційних мереж став одним із факторів, який перешкоджає мільйонам учасників торгівлі реалізувати свої конкурентні переваги. Понад те, швидке старіння існуючої інформації і її стрімке поновлення (генерація й розповсюдження інформації про інновації в галузі науки і технологій) збільшує відставання менш розвинутих країн за рівнем технологічного розвитку, що не сприяє зміцненню і нарощуванню національної конкурентоспроможності [23].

Ця проблема актуалізує питання забезпечення менш багатим країнам ефективного доступу до зовнішніх джерел інформації, передусім до тих, що сприяють розвитку міжнародної торгівлі, підвищенню продуктивності національного виробництва. Для цього потрібно створити справді децентралізовані, глобальні інформаційні мережі з чіткою орієнтацією на проблематику торгівлі й розвитку. Одним із конкретних шляхів реалізації цього завдання може бути створення Глобальної мережі з питань торгівлі й розвитку.

Виходячи з розуміння сучасного місця й ролі інтелектуальних цінностей в економічних процесах та зовнішньоекономічній діяльності, однією з пріоритетних проблем міжнародної торгівлі є відповідно кваліфікована організація дотримання та захисту національних інтересів у сфері промислової та інтелектуальної власності. Саме з огляду на це Уругвайський раунд переговорів ГАТТ поширив дію багатосторонніх міжнародних торговельних норм на торгівлю послугами і на права інтелектуальної власності.

Інноваційні наукові, технологічні та організаційно-управлінські рішення в умовах сучасного світового ринку повсюдно визнаються товаром. В останні десятиліття сформувався інформаційний ринок, ринок результатів інтелектуальної праці. "Інформаційно-інтелектуально-інноваційний" ресурс (ІІІ-ресурс) як національне багатство й еквівалентна товарна продукція потребує відповідного комерційно-конфіденційного ставлення до себе та захисту на національному та міжнародному рівнях. Задля державного виживання, соціального процвітання та конкурентоспроможного (паритетного) співробітництва в сучасних світових умовах необхідно створити власні обсяги ІІІ-ресурсу.

У загальному плані для стимулювання процесів здобування та накопичення ІІІ-ресурсу насамперед потрібно вирішувати проблеми активізації та захисту результатів наукової, винахідницької та організаційно-управлінської творчості. Світовий досвід дає нам уявлення про досить стійку й ефективну форму стимулюючого захисту прав винахідників через національну патентну систему та конвенції відповідних міжнародних об'єднань. Цей досвід уже використовується і в нашій державі, але його варто тісніше поєднати із власним минулим та реальним станом суспільства. Щоб усунути недоліки у цій сфері, потрібно негайно переглянути Закон про власність в Україні, а в його новій редакції право на інтелектуальну власність вважати базовим.

Слід наголосити, що правозахисне поле інтелектуальної і промислової власності в Україні сьогодні майже не систематизоване, погано функціонує і охоплює лише невелику частину творчого потенціалу суспільства. Залишаються поза увагою цінні ідеї, які поки що є "неохороноздатними" і не приймаються до розгляду державними установами. Сюди можна віднести наукові відкриття, гіпотези, концепції, програми ЕОМ тощо. Наслідком неврегулювання цього питання стала підвищена активність різних закордонних організацій, які збирають у нас усіляку інформацію, надаючи натомість пусті обіцянки грошової винагороди.

В умовах ринкової економіки успішними є лише ті підприємства та фірми, які активно створюють (або юридично бездоганно привласнюють) інтелектуальну, у тому числі промислову власність. Проведення ними цілеспрямованих маркетингових досліджень дозволяє:

− успішно реалізовувати на ринку об'єкти такої власності у вигляді нових високотехнологічних товарів чи послуг;

− продавати майнові права на виробництво та збут таких товарів через підписання ліцензійних угод з іншими підприємствами.

Таким чином, економічно найбільш успішними є ті країни, в яких створені найбільш сприятливі умови для відтворення, надбання та використання інтелектуальної і промислової власності.

Захист на національному рівні. Найважливішим механізмом захисту інтелектуальної власності є патентування. Патентний захист надає право винахідникам на отримання винагороди в певний період, на який видані виключні права.

Подібні механізми захисту успішно застосовуються в найбільш розвинених країнах світу, і передусім у США. Економічна безпека винахідників у Сполучених Штатах забезпечується тим, що охоронні документи надаються "першому, хто зробив винахід", а не "першому, хто цей винахід зареєстрував". Окрім того, у законодавстві США міститься положення про "добросовісне використання" (при підготовці коментарів, новин, репортажів, а також у викладацькій та дослідницькій діяльності) інтелектуального продукту. Визначаючи неприпустимість його використання, до уваги береться характер продукту, допустимий ступінь його копіювання, а також вплив на його комерційну цінність.

Досвід показує, що захист прав інтелектуальної власності є важливішим елементом економічної політики США. А підтримка на відповідному рівні системи захисту є стимулом для розвитку досліджень, упровадження технологічних новацій та творчих розробок, оскільки надає можливість окремим особам або компаніям отримувати повний ефект від своїх інтелектуальних зусиль.

Захист за кордоном. Більшість розвинених країн, і США також, посилюють систему прав захисту інтелектуальної власності не тільки всередині країни, а й за кордоном. Це відбувається за допомогою міжнародних угод, двосторонніх торгівельних переговорів та міжнародних організацій.

Так, законодавство США розглядає ступінь захисту інтелектуальної власності як один із критеріїв оцінки права інших країн щодо надання економічних пільг у рамках Генеральної системи преференцій США. Сама ж оцінка проводиться у щорічному аналізі законодавства зарубіжних країн, яке регламентує захист інтелектуальної власності та практику його застосування. Проти країн, які мають неефективну або неадекватну систему захисту, можуть бути застосовані штрафні санкції.

Стан захисту інтелектуальної власності в тій чи тій країні впливає на рівень та обсяги іноземних інвестицій. У доповіді Міжнародної фінансової корпорації (МФК) "Захист інтелектуальної власності, прямі капіталовкладення та трансфер технологій" (1995 р.) наголошується на тому, що вдосконалення законів про захист інтелектуальної власності та їх ефективне забезпечення можуть істотно збільшити обсяг ПІІ. Цей висновок зроблено на основі аналізу думки керівників великих німецьких, японських, американських корпорацій про можливість іноземних інвестицій у хімічну та фармацевтичну промисловість, машинобудування та виробництво електрообладнання.

Характерним у цьому відношенні є підхід уряду Китаю. У цій країні ухвалено закон про товарні знаки, який відповідає загальним стандартам багатосторонньої торгівельної угоди, прийнятій у 1994 р. на Уругвайському раунді ГАТТ. Штраф за порушення даного закону становить 50% вартості фальсифікованих товарів. Попри те, що владні структури конфіскують товари, вироблені з порушеннями законодавства про товарні знаки, санкції, що застосовуються ними до порушників, у багатьох випадках не є адекватними. Китайські державні органи подеколи вимагають від справжніх власників товарних знаків попередньої сплати витрат, пов'язаних із проведенням слідства, пошуковими заходами та конфіскацією товарів-підробок [29].

Відповідно до законодавства США, за порушення прав інтелектуальної власності, яке скоєно вперше, передбачає карну відповідальність строком на 10 років та штраф розміром до $2 млн. За повторне порушення - до 20 років ув'язнення та штраф у сумі $5 млн.

Боротьба з піратством у світі ускладнюється тим, що поняття авторського права, яке за міжнародними стандартами надає власникові оригінального твору виключне право на його відтворення, не є частиною ментальності або традицій багатьох країн світу. Крім того, для ефективної боротьби у більшості держав не вистачає ні коштів, ні фахівців.

Останнім часом серед спеціалістів активно обговорюються питання про економічну доцільність ліквідації конфіскованих фальсифікованих товарів. Зокрема, американські експерти висувають пропозиції щодо продажу конфіскованих товарів. Цим виробам можна надати свідоцтва, що вони не є оригінальними товарами тієї чи тієї фірми. Отриманий у результаті подібних операцій прибуток доцільно спрямувати на фінансування подальших заходів із дотримання законодавства, на компенсацію судових витрат законним власникам товарних знаків.

Проблема успішної реалізації науково-технологічних розробок України на світових ринках безпосередньо пов'язана із успішним розв'язанням завдань інформатизації країни і доступу до інформації: наукової, торгової, культурної тощо.

Проблеми доступу до необхідної інформації і рівноправної участі всіх країн у глобальному процесі інформатизації перебувають у центрі уваги ООН, зокрема Комітету з інформації. Важливим є той факт, що ООН вжила заходів, аби країни, що розвиваються, за наявності відповідної допомоги мали можливість повною мірою отримувати вигоди в галузі інформатики при вирішенні завдань соціально-економічного розвитку. Це насамперед стосується інформації про науково-технологічні нововведення, доступ до якої має бути однаковим для країн з різним рівнем технічного розвитку (багатства) [43].

ВИСНОВКИ

Світова глобалізація та розвиток інформаційних технологій, трансформація українського суспільства та перехід до створення національної інноваційної системи – такими є зовнішні та внутрішні імперативи, що впливають на розвиток вітчизняного кадрового науково-технічного потенціалу. Як осередок інтелектуальних ресурсів суспільства кадровий потенціал науково-технічної сфери впливає на конкурентоспроможність економіки та переважно визначає місце держави на світовому глобалізованому ринку. Стратегічним завданням України є ефективне використання цього потенціалу, що обумовлюється досягненням гармонізації основних параметрів науково-технологічної сфери (внутрішніх чинників) та сприяння зростанню попиту на науково кваліфіковані кадри в економіці (зовнішніх чинників). Для вирішення цього завдання необхідним є побудова гнучкої, адекватної системи кадрового забезпечення, здатної не лише ефективно реагувати на зовнішні виклики, а й сприяти формуванню перспективних напрямів науково-технологічного розвитку країни як підґрунтя її суспільно-економічного прогресу.

Сьогодні існує нагальна потреба у реалізації таких напрямів радикальних змін.

1. Визнати науково-технічний прогрес, інноваційну та інтелектуальну діяльність головними джерелами економічного зростання. З огляду на це потрібно розробити довгострокову стратегію економічного, науково-технічного і соціального відродження України, окреслити її головні цілі, етапи, результати. Тільки обгрунтована і чітко визначена перспектива може вивести трудові колективи науково-технічних організацій та промислових підприємств із стану невизначеності, бездіяльності та безнадії. Стратегія має стосуватися усіх рівнів і ланок господарчого комплексу України, окремих галузей виробництва, кожного підприємства і науково-технічної організації.

2. У загальній ідеології (концепції) і програмах економічних реформ слід акцентувати увагу на пріоритетності інтелектуальної науково-технічної діяльності. Ця сфера повинна мати свою систему ціноутворення, методи фінансування, стимулювання творчої діяльності, відмінну від підприємств. При цьому слід урахувати особливості фундаментальних і прикладних досліджень.

3. Дієздатність і результативність нових моделей господарювання (ринкового типу) повинна формуватися та відпрацьовуватися на рівні основної ланки економіки (підприємства, фірми, науково-технічної організації), виходячи з певних критеріїв та вимог. Перша і найголовніша вимога - це імператив економічного зростання. Все, що не відповідає цій вимозі, має переглядатися. Це є обов'язковою вимогою, особливо для тих науково-технічних організацій, які продукують новації. Кожна ідея, проект, розробка, нова машина чи технологія повинні у якнайбільшій мірі сприяти економічному зростанню. На це має бути зорієнтована вся система управління (згори донизу), стимулювання, фінансування, ціноутворення, аналізу і контролю.

4. Потрібно створити і впровадити, насамперед у первинних трудових колективах (там, де продукуються новації, матеріальні блага і послуги), умови найбільшого сприяння продуктивній та якісній праці. Йдеться як про найповніше врахування інтересів працівників, так і про розроблення дійових мотиваційних механізмів. Ринкова система господарювання є ефективнішою за адміністративно-командну саме тому, що дозволяє реалізувати численні інтереси трудящих за справедливого (цивілізованого) розподілу прибутку між виробником і державою через нормальні податки. В Україні для налагодження дієздатної та цивілізованої системи стимулювання праці на підприємствах дотепер зроблено дуже мало. Більше того, працівники підприємств, науково-дослідних, проектних і технологічних організацій не мають жодних стимулів до будь-якої праці, не говорячи про якісну. Такі важливі показники, як продуктивність праці та її підвищення, зниження собівартості одиниці продукції та цін не діють. Тож чи можна в таких умовах сподіватися на вихід із кризи, а тим більше - на економічне зростання?

Проблема стимулювання праці науково-технічних та виробничих колективів, на нашу думку, повинна стати однією з основних на шляху проведення радикальних економічних реформ, альтернативи яким сьогодні немає. Втім, концепцію економічних перетворень потрібно наповнити чіткішими цілями, послідовними принципами, новими методологічними підходами, у тому числі і в науково-технічній діяльності, розвиток якої має стати підгрунтям економічного зростання.

Список використаної літератури

1. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18.09.91 № 1560 // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 357.

2. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 01.12.98 №284-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №2-3. - Ст. 20.

3. Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні: Постанова Верховної Ради України від 16 червня 2004 року за №1786-IV.

4. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків: Закон України від 16.07.99 № 991-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 40. - Ст. 363.

5. Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвит­ку України: Постанова Верховної Ради України від 13.07.99 № 916-ХІУ.

6. Про стан фінансування науково-технічної сфери в державі: По­станова Верховної Ради України від 16.06.99 № 746-ХІУ.

7. Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів: Постанова Кабінету Мі­ністрів України від 22.05.96 № 549 // Уряд. кур'єр. - 1996. - 30 травня.

8. Александрова В., Бажал Ю. Економічні проблеми державного про­грамування науково-технічного розвитку // Економіка України. — 1999. - № 10. - С. 29-37.

9. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. - К.: Заповіт. - 1996.

10. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. - К.: Ніна-центр Ельга, 2000.

11. Білоус О., Скаленко О., Ярова Н. Можливості та шляхи інтеграції України у світовий ринок інтелектуальних продуктів // Економічний часопис-ХХІ. - №1. – 2002.

12. Вісник Держкомстат України. Наука та інновації. – К., 2005.

13. Ворст І., Ревентлоу П. Економіка. - М.: Вища школа, 2001.

14. Герман Ван дер Вее. История мировой зкономики, 1945-1990. - М.: Наука, 1999.

15. Горфінкель В.Я. Економіка підприємств. - Москва «Банки і біржі», 2000.

16. Данько М. Проблеми прогнозування інноваційно-технологічного розвитку економіки // Економіка України. — 2000. — № 5. - С. 35-40.

17. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - К.: Основи, 2000.

18. Длинные волны: научно-технический прогресс и социальное развитие. – Новосибирск: Наука, 1991.

19. Дорофиенко В.В. Управление научно-техническим потенциалом региона. - К.: УкрИНТЭИ, 1995.

20. Економіка і бізнес / Під ред. В. В. Кашаева - М.: МГТУ ім. Баумана, 1998.

21. Економічна теорія / Під ред. С. В. Мочерного. - Київ: Видавничий центр "Академія", 2002.

22. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В. Д. Базилевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2003.

23. Згуровський М. Науково-технологічний розвиток України за умов світової глобалізації // Газета “День”. – 2002. – грудень.

24. Інноваційна активність промислових підприємств України у I кварталі 2005 р. / Експрес-доповідь Державного комітету статистики України від 5 травня 2005 року за №127.

25. Иванов М.М., Колупаев С.Р. США: управление наукой и ново­введениями. — М.: Наука, 1990.

26. Козаченко Сергій. Інноваційна діяльність у контексті економічних реформ в Україні // Економічний Часопис-XXI. - №10. – 1999.

27. Купряков Е.М. Стандартизація та якість виробничої продукції. - М.: Вища школа, 1997.

28. Лісенчук П. Актуальні проблеми НТП // Економіка України. - 2003. - №10. - С.29-37.

29. Луценко Ю.В. Шлях інноваційного розвитку економіки України: регіональні аспекти // Регіональна економіка. - 1999. - №1. - С.65.

30. Макконнелл Кзмпбелл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11-го изд. - М.: Республика, 2000.

31. Мозгова О.В. Наш ринок офісних меблів поділили Італія і Польща // Галицькі контракти. - 1997. - №40. - С. 70.

32. Носова С.С. Экономическая теория. – М., 2001.

33. Основи економічної теорії / За ред. проф. С. В. Мочерного. - Тернопіль: АТ "Тарнекс", 1999.

34. Основи економічної теорії: політекономічний аспект / Г.Н. Климко, В.П. Нестеров. - Київ: Вища школа, 2001.

35. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика. - К.: Таксон, 1996.

36. Решетова Г. Роль державного управління в активізації іннова­ційної та науково-технічної діяльності // Економіка України. — 1998. - № 10. - С. 31-36.

37. Словник-довідник економіста. - Харків, 2002.

38. Современная экономика. Общедоступный учебньїи курс. - Ростов н/Д.: Феникс, 2002.

39. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки. — К.: МАУП, 2000.

40. Стеченко Д.М. Інноваційні форми регіонального розвитку. - К.: Вища шк., 2002.

41. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком. - К.: Вищашк., 2000.

42. Твисс Б. Управление научно-техническими нововведеннями. Сокр. пер. с англ. - М.: Економика, 2000.

43. Тимощук А.С. Патентні інновації та економічний розвиток. // розбудова держави. - 1998р. - №11/12. - С.78.

44. Чумаченко М.Г., Грубіч Г.К., Землянкін А.І. Концепція дер­жавної науково-технічної політики України в перехідний період / Ін-т економіки промисловості НАН України. — Донецьк, 1996.

45. Чумаченко Н.Г. и др. Научно-технический прогресс: вопросы и ответы. - К.: Политиздат Украины, 1988.

46. Шкворецъ Ю.Ф., Шильсъка Н.М. Державні науково-технічні програми як інструмент трансформації наукового потенціалу // Наука і наукознавство. — 1999. — № 1. — С. 66—80.

47. Экономическая теория / Под ред. В. Д. Камаева. – М.: 2001.

ДОДАТКИ

Таблиця 1

Науково-технічна діяльність [12, 12]

 

І квартал

2004 року

І півріччя 2004 року

Витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт, млн.грн

745,3

1591,3

Чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт, осіб

168828

169718

з них:

дослідників

82243

83175

техніків

20238

20396

допоміжного персоналу

33644

33031

докторів наук

3980

4053

кандидатів наук

16367

16556

Таблиця 2

Наукова та науково-технічна діяльність [12, 13]

Чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт, осіб

Обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт, у фактичних цінах

Чисельність докторів наук в економіці України, осіб *)

Чисельність кандидатів наук в економіці України, осіб *)

Млн. крб.

1990

313079

3831,1

1991

295010

5331,2

8133

1992

248455

63895,9

8797

1993

222127

1740474,6

9224

1994

207436

16907862,0

9441

1995

179799

70933468,0

9759

57610

Млн. грн.

1996

160103

1111,7

9974

58132

1997

142532

1263,4

10322

59332

1998

134413

1269,0

10446

59703

1999

126045

1578,2

10233

59547

2000

120773

1978,4

10339

58741

2001

113341

2275,0

10603

60647

2002

107447

2496,8

11008

62673

2003

104841

3319,8

11259

64372

*) – З 1998р. – станом на 1 жовтня.

Таблиця 3

Інноваційна активність промислових підприємств [3, 14]

 

І квартал 2004 року

І півріччя 2004 року

9 місяців 2004 року

Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, %

4,4

6,9

10,1

Освоєно інноваційні види продукції, найменувань

1092

2217

5487

з них нові види техніки

182

403

450

Впроваджено нові технологічні процеси, процесів

417

828

1094

у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі

171

354

439



Ознакомившись с рефератом Розвиток та складові науково-технічного потенціалу, Вы можете оставить отзыв о реферате:
Ваше имя:
Сообщение:
Код:



 
© 2008 Нет реферата - реферат Розвиток та складові науково-технічного потенціалу
Главная   Вузы   Преподаватели   Рефераты   Контакты