Реферат Правове положення населення в міжнародному публічному праві. Загальні питання регламентації положення населення в міжнародному праві

Найпершою, найважливішою складовою будь-якої держави є люди, які населяють країну, тобто населення.

У міжнародній доктрині під поняттям населення розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території певної держави і які підкоряються її юрисдикції. У залежності від правового положення індивідів населення держави складається з таких категорій: громадянин даної держави та іноземців (іноземних громадян та осіб без громадянства), за винятком іноземних громадян, що користуються привілеями та імунітетом.

Визначення правового положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (багаточисельні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положеннянаселення міжнародним публічним правом.

Є ряд міжнародно-правових норм, договірних і звичаєвих, які прямо чи непрямо стосуються визначення правового положення населення, зокрема, з питань громадянства, видачі злочинців, прав людини, статусу іноземців. До них відносяться: Загальна Декларація прав людини (1948р.), Конвенція ООН про скорочення безгромадянства (1961р.), міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1976р.), Конвенція ООН про права дитини (1989р.) та інші. Зобов‘язуючи держави діяти певним чином одна відносно другої, норми міжнародного права зобов‘язують їх тим самим вжити ті чи інші дії і в сфері їх внутрішнього життя, зокрема, стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.

Міжнародно-правові питання

Вже в первісні часи було заведено поділяти людей на “своїх” та “чужих”. Категорія “своїх”, тобто члени одного роду чи племені, тільки вважвлися повноправними. Тільки вони мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на помсту за вчинений злочин, або на відшкодування заподіяних збитків, на певні функції у племінному поділі праці, а також дотримання певних обовзків.

Сама ідея громадянства народилася в греко-римському полісі – громадянській общині, яка безпосередньо перетворюється у своєму подальшому розвиткові на державу.

Впродовж подальшого історичного розвитку відбувалися зміни у розумінні поняття “громадяни”, ознак громадянства, пов‘язаних з ним прав, обов‘язків, привілеїв, способів набуття та позбавлення тощо. Але сама ідея громадянства як політична категорія і навіть як загальнолюдська цінність існує в суспільстві саме від часів античного полісу.

У середньовіччі ідея громадянства була замінена категорією підданства – підпорядкованності, підлеглості якомусь володареві, сюзерену, залежність від нього.

Буржуазні революції й наступні ліберально-демократичні перетворення в країнах Європи поступово призвели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус.

У сучасному міжнародному публічному праві поняття громадянство визначається як постійний правовий зв‘язок між фізичною особою і державою, який знаходить свій вираз у сукупності їх взаємних прав і обов‘язків. Як правило громадянство виникає з народженням людини і закінчується з її смертю, що фіксується у відповідних актах громадянського стану. Громадянство є необмежений у просторі правовий зв‘язок індивіда зі своєю державою, який зберігається навіть у разі виїзду особи за межі держави.

Значна частина науковців відносять питання громадянство до внутрішньої юрисдикції кожної держави. Проте, як відомо, більшість держав пов‘язують обов‘язок визнання іноземних законів про громадянство і з виконанням міжнародних зобов‘язань. Окрім того, існує загальний обов‘язок приводити внутрішні право у відповідність з міжнародно-правовими зобов‘язаннями. Отже, концепція громадянства у міжнародному публічному праві має два аспекти – внутрішній і міжнародний. У першу чергу слід визначити способи набуття громадянства. При встановленні громадянства за народженням застосовують такі принципи:

1) принцип “права крові” (національний) – дитина незалежно від місця народження, набуває громадянства тієї держави, громадянинами якої є її батьки.

2) принцип “права грунту” (територіальний) – дитина, яка народилася на території певної країни (Аргентина, Бразилія) набуває громадянство цієї держави, незалежно від громадянства батьків.

Більшість держав і “право крові”, і “право грунту” використовують при визначенні громадянства – це так званий змішаний принцип. До таких держав відноситься і Україна. Громадянство набуває також і шляхом натуралізації (укорінювання).

Натуралізація надання шляхом формального акту громадянства іноземцю за його клопотанням.

Види натуралізації:

а) автоматично;

б) добровільно.

Законодавство деяких держав надає громадянство фізичним особам автоматично у порядку застосування закону внаслідок деяких змін громадянського статусу: усиновлення, легітимації, визнання батьківства, одруження.

За законами окремих держав призначення на посаду викладача університету також тягне за собою надання права громадянства.

Набуття громадянства шляхом одруження відбувається тоді, коли законодавство країни чоловіка автоматично надає їй громадянство (Франція).

Набуття громадянства внаслідок визнання батьківства або легітимації – це набуття дитиною громадянства батька.

Набуття громадянства шляхом усиновлення – це набуття повнолітнім громадянства усиновителя.

Добровільна натуралізація – набуття громадянства за особистим клопотанням фізичних осіб згідно з умовами, передбаченими національним законодавством, але, однак, яке не повинно суперечити загальновизнаним нормам міжнародного публічного права.

Умови добровільної натуралізації:

а) добровільність акту особи, яка прохає про надання громадянства;

б) тривале проживання на території країни (5; 7; 10років);

в) володіння державною мовою; в обсязі достатньому для сспілкування;

г) наявність законних джерел існування;

д) визнання і виконання конституції країни та її законодавства.

Як правило, добровільна натуралізація санкціонується органами і дуже рідко – судом.

В Україні громадянство надається іноземцям та особам без громадянства за їхнім клопотанням Президентом України.

Спрощений порядок відновлення громадянства для осіб, які раніше мали громадянство цієї держави, а потім втратили його з якихось причин називається реінтеграцією.

Ще один спосіб набуття громадянства – подарування громадянства на відміну від натуралізації, подарування громадянства здійснюється за ініціативою компетентних органів держави. Громадянство в порядку подарування надають окремим особам, які мають визначні заслуги перед державою.

Із загального правила є й окремі винятки. Так, набути громадянство Андори практично неможливо: воно передається в основному шляхом спадкоємства.

Аналіз міжнародно-правової практики свідчить, що громадянство можна набути також на основі міжнародних договорів шляхом трансферту чи оптації. Під трансфертом розуміють автоматичну зміну громадянства осіб у зв‘язку з переходом території де вони проживають від однієї держави до іншої.

Оптація – це вибір громадянства особою у зв‘язку зі зміною правового титулу території де вона проживає, на основі міжнародного договору.

Існують три форми втрати громадянства:

1) автоматична втрата громадянства;

2) вихід з громадянства;

3) позбавлення громадянства.

Автоматична втрата громадянства настає в тому випадку, коли законодавство даної країни передбачує так звану свобода експатрації – це добровільне або примусове висилення за межі Батьківщини, яке звичайно тягне за собою втрату громадянства (наприклад: якщо будь-яка особа, що має американське громадянство, натуралізувалась за кордоном, вона автоматично втрачає американське громадянство).

Вихід з громадянства – це втрата громадянства на підставі ухвали компетентних органів держави, яка виноситься за клопотанням особи. Така форма характерна і для України.

Позбавлення громадянства містить елемент карання. На відміну від виходу воно здійснюється за ініціативою державних органів за дії, що шкодять інтересам даної держави:

1) у випадку натуралізації шляхом надання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

2) на підставі спеціального акту стосовно конкретної особи або осіб певної категорії.

Законодавство України не передбачає можливість позбавлення громадянства.

Подвійне громадянство (біпатрид) – це правовий стан індивіда, який має одночасно громадянство двох або більше країн.

Подвійне громадянство виникає:

1) при народженні дитини в країні, де діє принцип “права грунту” від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип “права крові” (Бразилія, Польща);

2) внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни чоловіка автоматично надає їй своє громадянство (Україна - США);

3) при натуралізації, якщо законодавство крааїни, громадянами якої був індивід не передбачає позбавлення громадянства у випадку натуралізації його в іншій державі.

Стан подвійного громадянства створює незручності як для особи , що має громадянство декількох країн, так і для держав. Громадянин може вимагати надання громадянських прав у повному обсязі в обох державах свого громадянства, а держава у свою чергу може вимагати від цього громадянина виконання ним громадянських обов’язків у кожній державі.

Розв’язати проблему біпатридів можна тільки одним шляхом – укладенням міжнародних угод. Міжнародно-правовій практиці відомо два види міжнародних договорів присвячених питанням подвійного громадянства: перший – договори, спрямовані на подолання наслідків подвійного громадянства (конвенція ООН 1957р. про громадянство одруженої жінки); другий – договори, спрямовані на ліквідацію подвійного громадянства як такого (міждержавні, про неможливість громадян даних країн одержати подвійне громадянство).

Особи без громадянства (апатриди) – це правовий стан, який характеризується відсутністю у особи громадянства будь-якої держави.

Випадки утворення стану безгромадянства:

1) особа, позбавлена громадянства органами влади або судом; і не набула іншого громадянства;

2) набула іншого громадянства; вихід з громадянства при одруженні жінки з іноземцем, законодавство країни якого не падає громадянства жінці свого громадянина, а законодавство жінки автоматично позбавляє її громадянства;

3) у державах, законодавство яких не знає принципу “права грунту” діти апатридів також не набувають громадянства.

Правове положення апатридів визначається внутрідержавними законодавством держави, на території якої вони проживають. Аналіз такого законодавства показує, що особи без громадянства володіють меншим обсягом прав і свобод (особливо громадянських і політичних), ніж громадяни держави на території якої проживають апатриди.

На даний час є дві багатосторонні конвенції, присвячені особам без громадянства:

1954 р. – конвенція ООН про статус апатридів.

1961 р. – конвенція ООН про скорочення безгромадянства.

Правовий статус іноземців

Іноземцем визначається особа, що проживає на території держави, не маючи її громадянства, але має громадянство іншої держави.

Іноземцями також визначаються особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Правовий статус іноземців регулюються законодавством країни, в якій вони перебувають міжнародними угодами. Разом із тим іноземці зберігають зв’язок із державою, громадянами якої вони є. Отже, юридичний статус іноземців мають подвійний характер.

Щодо іноземців за традицією застосовується один з трьох видів режимів:

1) національний – зрівняння іноземців у більшості прав з громадянами держави, де вони перебувають (повного зрівняння на практиці не буває);

2) режим найбільшого сприяння – надання громадянам держави з якою укладено договір прав не менших, ніж громадянам будь-якої третьої держави (клаузула про найбільше сприяння зустрічається здебільшого в торгових угодах);

3) спеціальний режим – встановлення для іноземців особливих пільг або обмежень. Як правило, це робиться шляхом перелічення відповідних прав і обов’язків.

В жодній державі не існує якийсь один вид режиму для іноземців. Завжди різні його види зустрічаються в сполученні в одній сфері – національний режим, в іншій галузі – спеціальний і т. п.

У міжнародно-правовій доктрині і практиці вироблено поняття “мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями”. Це принципи і норми, які головним чином включені до Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають (1985).

Держави, як носії суверенітету самостійно регулюють питання в’їзду, тимчасового перебування і виїзду іноземців. У сучасних умовах, практично в усіх державах, існує дозвільний порядок в’їзду і виїзду як власних громадян, так і іноземців.

Із в’їздом на територію держави іноземець підпадає під її юрисдикцію і зобов’язаний виконувати її закони. Для контролю за діяльністю іноземців держави встановлюють певну систему їх реєстрації. Зокрема, їм видаються посвідки на постійне або тимчасове проживання.

У тих країнах, де діє система в’їзду за дозволом, виїзд також оформлюється за допомогою візи.

У світі на сучасному етапі позначилась тенденція до полегшення в’їзду громадян. Новим кроком у цьому процесі є Шенгенська конвенція, яка уніфікує візові правила семи європейських держав і яка вступила в силу 26 березня 1995 року.

Притулок(Право притулку) – це надання державою можливості в’їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині переслідуються за політичну, наукову, та релігійну діяльність.

Індивіди, яким надано право притулку прирівнюється до іноземців, якщо вони зберігають своє громадянство або апатридів, якщо вони його втрачають. Проте держава, яка надала політичний притулок таким особам, зобов’язана оберігати, не видавати і не висилати їх.

Види притулку:

1) територіальний – притулок, який надається на території держави;

2) дипломатичний – притулок, який надається в дипломатичному представництві або в консульській установі, чи на іноземному військову кораблі;

Інститут політичного притулку в міжнародному публічному праві є здебільшого звичаєво-правовим.

Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1967 року прийняла Декларацію про територіальний притулок, основні положення якої передбачають що:

- притулок, котрий надається будь-якою державою в порядку здійснення свого суверенітету, повинен поважатися усіма державами (п.1 ст.1);

- держава не повинна відмовити цим особам перетинати кордони, висилати їх або примушувати повернутися в країни, де вони будуть піддаватися переслідуванню;

- забороняється надавати притулок особам, що вчинили міжнародні злочини або злочини проти людства і людяності;

- необхідно забезпечити безпеку особам, котрі одержали притулок на території даної держави.

Необхідно звернути увагу на те, що норми міжнародного права закріплюють лише право держави надавати певним категоріям осіб політичний притулок, але й обов’язок інших держав поважати це право.

Література до теми:

1) Боярс Ю.Д. Вопросы гражданства в международном праве,-М.:Межд.отношения,1986.

2) Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. Загальна частина.-Чернівці: Рута, 1995.

3) Курс международного права. В 6-ти томах, т.3, - М.: Наука, 1967.

4) Потапов В.И. Беженцы и международное право. – М.: Межд.отношения, 1986.

5) Права людини: основні міжнародно-правові документи – К.: Наук. думка, 1989.



Ознакомившись с рефератом Правове положення населення в міжнародному публічному праві. Загальні питання регламентації положення населення в міжнародному праві, Вы можете оставить отзыв о реферате:
Ваше имя:
Сообщение:
Код:



 
© 2008 Нет реферата - реферат Правове положення населення в міжнародному публічному праві. Загальні питання регламентації положення населення в міжнародному праві
Главная   Вузы   Преподаватели   Рефераты   Контакты